Шмагія

Ось i валить до мене люд. Побачать приiжджого незнайомця, ликом блiдого, з нiгтями довгими, – потiм з мiсяць по мiсту розмови. Я мовляв, учора… в «Кульгавому Мiрошнику»! Поруч сидiв! І гостi начебто повз вас не проходять. Удома по приiздi дружинi розповiси, дружина три днi чоловiка голубить. Я з вами, майстре чаклун, по правдi, по совiстi – ви й так зрите в корiнь, хто е хто!

Андреа мимоволi розреготався.

– Зрю, братику. Тiльки я не один видющий. І не однiеi грамоти мiж рядкiв читати вмiю. Корiннi iнфернали часто навiдуються?

Аустатор злодiйкувато озирнувся навсiбiч.

Схилився до самого вуха гостя:

– Хвала Вiчному Мандрiвцевi, донинi нiкого не виказав! Моя справа: напiй-нагодуй, а бачити приховане не навчений. Ось ви, примiром, упаси Нижня Мамо… Були б iз цих, так пiд личиною з’явилися б! Га?!

Господар переможно витрiщився на Мускулюса.

Малефiк вiдпустив аустатора, про всяк випадок примружив «вороняче баньши». Пiвдоторком «розпоров» залу хрест-навхрест. Звичайнi люди, п’ють-iдять, чужим гаром не тягне.

Можна розслабитися. Запiтнiлий глечичок iз кминною, срiбна сiльничка в формi гiрського драконця та висока чарка виникли на столi, як зачарованi. Слiдом – хлiбцi й соусник, що гостро пах гранатом iз прянощами. Спокуса була велика, i Андреа вирiшив почати «лiкування», не чекаючи окунцiв iз запiканкою. Наповнив чарку, вiд душi сипнув туди солi. Розмiшав пальцем: так кориснiше. Вмочив хлiбець у соус. Ну, гуляй, мана, без обману! Морська гiркота навпiл iз вогнем ухнула в шлунок, вигонячи геть пiдступи трепангiв.

Головне не перестаратися. Знав за собою чаклун потаемний грiх.

– Доброго здоров’ячка, майстре чаклун!

Ширма з кленовоi стружки, що заслоняла малий столик неподалiк, розсунулася. Обрамлений блiдо-жовтими локонами, – немов чепурун у допотопнiй перуцi часiв Гренделя Скiльдiнга! – на Мускулюса пильно дивився офiцер мiсцевого ландверу. У руцi ландвер’ер тримав кухоль гарячого вина, що аж пашiло, й давав зрозумiти, що своiм тостом приеднуеться до чужоi трапези.

Малефiк кисло вiдповiв поклоном: офiцер йому не сподобався. У столицi панувало презирливе ставлення до ландверу, цiеi самодiяльноi мiлiцii округiв, у перiоди миру небезпечноi для свого ж короля, а в разi вiйни – чванливоi та безглуздоi. Особливо витончено глузували з бовдурiв-ландвер’ерiв гвардiйцi та кавалерiя. Андреа не був нi гвардiйцем, анi кавалеристом, але вважав, що нетактовно лiзти з тостами, коли тебе не просять.