Бікфордів світ

Солдат залишив заарештованого, вийшов i зачинив на засув дверi. У цiлковитiй темрявi Харитонов намацав дерев'янi нари. Влiгся. І замислився, намагаючись розiбратися, куди ж це вiн потрапив.

Зосередитися в цiй сирiй темрявi було важко. Єдине, що зрозумiв Харитонов, було те, що вiн опинився як би в подвiйному полонi – i у своiх i у ворогiв, оскiльки його полон був у ворожому оточеннi, про що вiн зрозумiв iз слiв генерала Ликова.

Тiкати нiкуди, та й не мае сенсу. Ну втече, а потiм що – знову людей шукати?! Нi, треба чекати, нехай вони дiзнаються, розбираються, а вiн може поки що й вiдпочити.

Незабаром вiн заснув, але сон його не був довгим. Вночi дверi вiдчинились, i той же Ізводьев розштовхав його.

– Ти чого? – незадоволено забурчав Харитонов.

– До генерала на допит, – ледве чутно мовив солдат.

Вибрались iз землянки й пiдiйшли до вогнища, бiля якого на колодi в тiй самiй задумливiй позi сидiв генерал у накинутiй на плечi солдатськiй шинелi.

– Товаришу генерал, заарештованого доставлено! – доповiв солдат.

– Удар його! – неголосно наказав генерал.

– Ти вже вибач! – прошепотiв Ізводьев i стукнув Харитонова кулаком у вухо.

У головi заарештованого задзвенiло.

– Тепер слухай! – генерал прокашлявся. – Ти знаеш, що ми з часiв революцii перебуваемо у ворожому оточеннi?!

– Авжеж… – кивнув Харитонов, вирiшивши вiдповiдати позитивно.

– Знае! Чуеш, Ізводьев, дурна макiтро, навiть вiн знае! Так от, ти прийшов до нас з боку ворожого оточення.

– Нi… – загнувся Харитонов, – не знаю, не зустрiчав…

– Покидьок. Покидьок i дезертир! – з прикрiстю мовив генерал. – Якщо Анiкiн через два днi не повернеться, ми тебе розстрiляемо.

– Товаришу генерал Ликов! – стрепенувся Харитонов. – Та тiльки до баржi не менше двох тижнiв iти! Як же вiн повернеться через два днi?!

– У нього наказ. Не повернеться – розстрiляемо тебе, а потiм його, якщо повернеться iз запiзненням.

Харитонов похнюпився i сумно роздумував про долю, яку нi провiстити, нi передбачити неможливо. Безглуздо все якось виходило.

Генерал пiдсунув колоду ближче до вогню i всiвся так, що полум'я освiтлювало його побите вiспою вусате обличчя.

Ізводьев пiдiйшов до генерала, нахилився i щось прошепотiв.

– Нi, – захитав головою генерал. – Не можу я спати! Ось вийдемо з оточення – вiдiсплюся, а поки що нi. Увi снi й убити можуть.