Бікфордів світ

А за турботу про генерала оголошую подяку!

– Служу Радянському Союзу! – проторохтiв солдат.

– Ти ось що, удар його ще разок i вiдведи назад, сам приляж, поспи годинку! – Генерал повернув голову, подивився, як Ізводьев ще раз ударив заарештованого кулаком у вухо, i провiв iх поглядом.

Щоб вiдволiктися вiд дзвону в головi, Харитонов намагався порахувати кроки до землянки. Рахував вiн уголос, але негучно.

– Чого бубониш? – байдуже запитав солдат. – Ти вибач, наказ генерала – наказ батькiвщини.

– А менi здаеться, що вiн – божевiльний! – Харитонов обернувся, намагаючись роздивитись обличчя Ізводьева.

– Іди, йди! Генерали божевiльними не бувають! Вiн уже дванадцять рокiв не спить.

Зайшовши в землянку, Харитонов одразу влiгся на нари. Клацнув засув, i залишився заарештований наодинцi з темрявою. Болiло вухо, все ще дзвенiло в головi й абсолютно не хотiлося спати.

Уранцi за ним знову прийшов Ізводьев.

– Я вже давно не жилець, – сумно мовив вiн. – Тут узимку знаеш як морозно! У мене вже й ноги синi який рiк. Щодня болять! Гаразд, пiшли до генерала. У нього сьогоднi настрiй хороший.

У генерала дiйсно був гарний настрiй. Вiн ходив навколо вогнища, про щось упiвголоса розмiрковуючи. Побачивши Ізводьева й заарештованого, рiзко зупинився, почекав, поки тi пiдiйдуть.

– Ну як, виспався? – звернувся вiн до Харитонова.

– Нi, – похмуро вiдповiв заарештований.

Генерал насупився, перевiв погляд на солдата, потiм знову на арештанта.

– Карту дороги до моря намалювати можеш? – запитав вiн.

– Нi, – захитав головою Харитонов. – Це якщо по шнуру йти, то можна вийти, а так я навiть не знаю, в якiй сторонi воно звiдси.

– По шнуру… – повторив генерал. – Треба тебе розстрiляти все-таки.

– В Архангельськiй областi.

– Ти ба, – генерал облизав сухi губи. – Дiти е?

– Нема.

– Це добре. Значить, сирiт не додасться. Цигарки е?

– Не палю. – Харитонову набридло вiдповiдати на цi короткi, нiби ненавмисно поставленi питання, вiн дивився на землю i думав про дирижаблi.

– Не палиш… – повторив генерал.