Бікфордів світ

І не те щоб йому тужливо стало – просто захотiлося шуму, i вiн iз силою потягнув стовбур модрини на себе. Дерево заскрипiло, i надломлена верхня частина впала на землю. Харитонов нахилився, пiдняв шматок стовбура i, обламавши дрiбнi гiлки, спорядив собi посох. Із палицею йти похватнiше, хоч i ноги не болять, i все ж хоч якась зброя.

Зробивши кiлька крокiв уперед, Харитонов знову зупинився.

Перед ним росла цiла сiмейка бiлих грибiв. Молодший матрос опустився навпочiпки i, акуратно зрiзавши iх, поклав до речового мiшка.

І тут почув за спиною шерех. Повiльно i стараючись бути безшумним, озирнувся й зустрiвся поглядом iз настороженими очима-гудзичками щура. Вiн мовби тягнувся до Харитонова носом, тремтячий кiнчик якого рознюхував людину. Молодший матрос подивувався смiливостi чи дуростi звiрятка, що сидiло за пiвметра вiд нього. Пiсля дороги по цих безживних пагорбах зустрiч iз будь-якою живою iстотою була майже святом.

Проте через мить Харитонов вiдчув роздратування – згадалася страхiтлива нiч i щур, що пригрiвся у нього на шиi.

Звiрятко, учувши небезпеку, вiдбiгло метрiв на два i вже з безпечнiшоi вiдстанi стежило за людиною. Харитонов пiдвiвся й замахнувся на щура палицею. Зашарудiло сухе листя, i звiрятко зникло; знову запанувала тиша.

Харитонов iшов i думав про те, як треба було повестися з цим щуром: ударити його палицею чи нi. У себе вдома, на Лачi, вiн би не роздумуючи влупив по гризуновi – там од цих щурiв шкоди не перелiчити, а тут вiн – звичайний лiсовий звiр.

Пiднявшись на сопку, Харитонов обвiв поглядом однаковi околицi й несподiвано зрадiв, побачивши над сусiдньою сопкою стовпчик диму, що йшов прямiсiнько в безвiтряне небо. Ось вона – захоплена висота! Залишилося дiйти й дiзнатися, хто там хазяiн. А далi видно буде.

Радiсть додала сил Харитонову, i вiн, не зупиняючись для передиху, поспiшив у бiк диму, у бiк чийогось органiзованого життя, розбитого на точно вiдмiрянi двадцятичотиригодиннi вiдрiзки часу.

Другий схил сопки був лисуватий. Харитонов iшов швидко, проте до потрiбноi йому сопки було ще кiлометрiв три, а сонце вже схилялося над захiдною стороною. Близький вечiр квапив Харитонова.

Коли стемнiло, Харитонов був уже близький до мети. Вiн iшов на вогнище. Подряпини вiд гiлок на обличчi ятрились. Ще декiлька десяткiв метрiв – i вiн зустрiне людей, i ця зустрiч може виявитися метою його тайгових блукань.