Бікфордів світ

Все-таки пожежа тривала декiлька годин i весь цей час вони дивилися на вогонь.

– Гей, шофере! – знову гукнув вiн.

– Тут я! – вiдповiв знайомий голос iз темряви.

– Ти звiдси прожектор бачив?

– Так. Красиво…

– А знаеш, що я думаю, – Горич на секунду примружився. – Адже доки промiнь горить – вiн стае як би центром, i, хоч куди б ми вiдiйшли, ми завжди можемо до нього повернутися…

– А куди нам вiдходити? – запитав шофер. – Навiщо вiдходити, якщо навкруги гола земля й темно? І нахил постiйний…

– А по-моему, тут немае нахилу! – заперечив Горич.

– Можливо, i немае, – сухо погодився шофер. – Але машина ж сама котиться, поки ручне гальмо не пiднiмеш.

– Ну що ж, – зiтхнув Горич. – Тодi ходiмо, покотимося далi…

І вони пiшли у бiк единого орiентира. Чим ближче вони пiдходили до променя прожектора, тим менш привабливим був у того вигляд. Втрачалося вiдчуття казковостi, що виникло у Горича, коли вiн дивився на цей промiнь iз вiдстанi. Втрачались усi вiдчуття, i реальнiстю залишалися тiльки темрява та iхня машина, що до недавнього часу вважалась екiпажем прожекторних вiйськ.

Днi змiнювалися ночами, лiси – степами, i над усiм цим летiв чорний дирижабль, залишаючи позаду себе i внизу землю, час, подii, нездатнi досягти його висоти. Вiтер захоплював його за собою. Мiж ним i землею кружляли птахи, а мiж ним i небом нiчого не було. Усе було постiйним, бiльш постiйним, нiж повiтря або зiрки, адже навiть теплий газ у надрах дирижабля не остигав.

А внизу, далеко внизу i позаду, там, де час спливав дуже повiльно, насилу перебираючись через пагорби та яри, вперто тягнув бiкфордiв шнур молодший матрос Харитонов, здираючись на чергову сопку. Позаду залишилися вже чотири не захопленi нiким висоти, i це насторожувало. Здавалося, вiйна пересунулася кудись далеко, залишивши тут тил. Безлюдний тил невiдомо якоi армii.

Весна, мабуть, уже впритул присунулася до лiта. Хоча i нечасто замислювався Харитонов про календар, а все-таки жалкував, що загубив лiк дням i датам.

Бiля надломленоi молодоi модрини Харитонов зупинився i прислухався до тишi. Все навкруги немов завмерло, затамувало подих – та й сам Харитонов теж затамував подих, аби почути який-небудь iнший звук, окрiм власного. Але не почув.