Шенгенська історія. Литовський роман

 – Стривай, я зараз!

Вiн зайшов у будинок. Повернувся звiдти зi шматком теплоi шинельноi тканини.

– Допоможи! – попросив, зупинившись бiля Барсаса, що лежав на снiгу перед будкою.

Переклали вони на розстелений шматок тканини мертвого собаку. Йонас закутав його.

– Тепер не замерзне, – промовив дiдуган iз сумом у голосi. Здiйняв погляд на Вiтаса. Той усе збагнув.

Узявшись удвох за краi згортка, чоловiки пiдняли загорнутого в шинельну шмату Барсаса й опустили на дно неглибокоi могилки. Потiм засипали ii.

– Треба буде додати землi, коли потеплiшае, – сказав Вiтас.

Дiд кивнув.

– Пiшли, пом’янемо! – скомандував вiн.

Перед тим як зайти на половину дiда Йонаса, Вiтас зазирнув до себе i застав Ренату за пранням – у ваннiй кiмнатi щодуху гула пральна машина.

– Ну все, закопали! – доповiв Ренатi Вiтас. – Я пiду у нього посиджу трохи!

Посидiти у Йонаса Вiтасу особливо i не вдалося – старий налив собi i хлопцю по чарцi зубрiвки, випили, а потiм дiд вирiшив лягти вiдпочити.

Вiтасу не хотiлося йти вiд дiда, але довелося. У коридорi вiн одягнув куртку i черевики i знову вийшов надвiр. Постояв бiля порожньоi собачоi буди, пiдiйшов до комори – дверi були зачиненi. Прогулявся до ближнього лiсу, вслухаючись, як потрiскуе пiд ногами снiгова кiрка.

На небi сяяло сонце. Свiтило легко, прохолодно та байдуже.

Вiтас задер голову i дивився на свiтило кiлька хвилин, дивуючись, що зовсiм воно не яскраве й очам вiд цього перегляду нiтрохи не боляче.

Утомившись дивитися вгору, Вiтас вирiшив пройтися до найближчого покинутого хутора. Але коли дiйшов до будинку та комори, то допетрав, що покинутим це господарство називати не слiд. Усi дверi були зачиненi на новенькi навiснi замки. І хоча жодних слiдiв на снiгу подвiр’я та навколо дверей Вiтас не побачив, але з поваги до людей, котрi навiсили замки, подався геть вiд чужоi землi.

Коли сутiнки почали фарбувати вiдступаючий день, Вiтас вiдчув голод i повернувся в будинок.

– Нудно тут у вас… – вирвалося у юнака, коли зайшов до кiмнати.

– Може, й так, – вiдповiла Рената. – Але нудно бувае тiльки тодi, коли нема чого робити!

Цi слова прозвучали, як докiр. Адже Рената саме розкладала на постеленiй поверх столу цератi випранi сорочки Вiтаса.

– Це я так, – пiшов вiн назад. – Просто пройшовся. Дiд твiй саме вiдпочити прилiг.