Шенгенська історія. Литовський роман

Сухий морозний день, який обiцяв приемну автомобiльну прогулянку пiд зимовим сонцем, несподiвано почався з сумноi новини: помер Барсас.

Рената та Вiтас уже взувалися в коридорi, коли дверi з вулицi прочинилися, i в проймi зупинився, дивлячись на них вiдчужено, дiд Йонас iз баняком, в якому вiн завжди варив iжу для собаки. Над баняком ще здiймалася пара. У коридорi запахло сумiшшю вареноi картоплi, пшона i кiсткового бульйона.

– Мiй пес здох, – видихнув Йонас розгублено.

Потiм опустив погляд на баняк, який тримав за вушка двома руками в теплих рукавицях.

– А ви куди? – спитав, дивлячись на Ренату.

– Я ж тобi казала, в Паневежис. Вiтасу показати та закупитися. Там крамниць бiльше.

– Так, – Йонас кивнув. – Ну, iдьте! А я його закопаю.

Рената та Вiтас перезирнулися.

– Та ми можемо й iншим разом поiхати, – невпевнено сказав Вiтас.

– Авжеж, – пiдхопила Рената. – У буднiй день навiть буде краще! Може, i ветлiкарню там подивимося! – Вона кинула погляд на Вiтаса.

Хлопець засмучено похитав головою.

– Далася тобi ця ветлiкарня! – зронив вiн неголосно.

– А хiба тобi нецiкаво? Ти ж ветеринар! – зашепотiла Рената i тут же знiяковiла, помiтивши на собi дивний замислений погляд дiда.

– Ви так балакаете, нiби вже сто рокiв разом живете i набридли одне одному, – сказав вiн без злостi. – Можете iхати, я впораюся!

– Нi, – рiшучiше сказав Вiтас. – Я допоможу. Земля ж мерзла.

Бiля шести поздовжнiх могильних горбочкiв, у продовження цього сумного бiлого ряду застукали двi лопати рискалями по мерзлiй землi. Лопата Йонаса стукала нечасто, вiн зупинявся, робив паузи, а потiм iз силою опускав ii у землю, i лопата дзвенiла у вiдповiдь, ударившись i вiдбивши вiд вже очищеноi вiд снiгу поверхнi кiлька земляних крижинок. Лопата Вiтаса стукала по землi частiше. І саме лопата Вiтаса пробила перший земний лiд i увiйшла пiд його холодний панцир у м’яку, завмерлу на зиму землю.

Дiд Йонас втомився, зупинився, встромив рискаль лопати в лiд пiд ногами i обiперся на ii держак.

– Бачиш, мiй останнiй собака мене покинув, – сказав вiн, спостерiгаючи за Вiтасом, котрий продовжував працювати.

Парубок кивнув. Кинув на старого повний спiвчуття погляд.

– Годi! Не людина ж! – зупинив його через кiлька хвилин Йонас.