Закон равлика

Радiсна метушня центрального унiвермагу вiдвернула думки Вiктора, i вiн раптом утратив бажання iхати до Олекси в «Афган». Захотiлося знайти Свiтлинку i знову опинитися в нiчному дитсадку. «Куди це мене засмоктало?» – думав Вiктор, вiдчувши всiм своiм тiлом тугу за радощами життя. Але реальнiсть, чи, власне, почуття реальностi швидко все розставило на своi мiсця в його свiдомостi, i, вийшовши з унiвермагу, вiн розкрив парасольку i пiшов до пiдземного переходу. Пiймав приватника i вже за п’ятнадцять хвилин увiходив до дверей знайомоi кав’ярнi, де замiсть сходинок пiднiмався до дверей пандусик для iнвалiдних вiзкiв.

У кав’ярнi наразi було завiзно. Навiть не рахуючи, Вiктор зрозумiв, що вiдвiдувачiв набереться десятка пiвтора. Швидко знайшов поглядом Олексу i пiймав кiлька питальних поглядiв на собi, але не звернув на них уваги. Пройшов прямцем до стiйки.

– Привiт! – кинув по-дiловому Олексi. – Треба поговорити.

Олекса, задерши голову, подивився на гостя з iронiею.

– Пiди в комiрчину й вiзьми собi крiсло, щоб менi карк не болiв.

У комiрчинi за баром Вiктор швиденько розклав iнвалiдний вiзок, сiв i виiхав на ньому до Олекси.

– Кави хочеш? – запитав Олекса.

– Давай!

– Гей, бороданю, де мiй капучино? – озвався з зали хрипкуватий голос.

– Зачекай, – попросив Олекса i взявся до роботи.

Засичав струмiнь повiтря, що виривався з нiкельованоi рурки до металевого глечика з вершками.

Вiктор спостерiгав, який спритний з Олекси бармен.

Хвилини за три вони продовжили розмову.

Вiктор оповiв про свою iдею й про потенцiйну згоду шефа.

Як не дивно, нiякого блиску в очах вiд почутого в Олекси не з’явилося.

– Я спитаю, – без запалу сказав вiн. – А що вiн хоче навзамiн? Пiдтримку на виборах?

– Нiчого! Просто, якщо все вийде, у момент передачi протезiв буде тут пару журналiстiв, фотографи, щоб усе це донести до виборцiв…

– Не думав, що ти в полiтику влiзеш! – похитав головою Олекса.

– Я не влазив, мене туди тимчасово засмоктало, як у болото.

– Дайбi! – iз сумнiвом мовив Олекса i зiтхнув. – Гаразд, побудь тут, я пiду побалакаю. Добре, що хазяiн тут…

І вiн виiхав до зали.

«Пiду побалакаю?» – повторив Вiктор подумки слова Олекси, проводжаючи його поглядом.

Назад за стiйку бару Олекса повернувся хвилин за п’ять.

– Знаеш, – сказав вiн. – Загалом хазяiн не проти, але нехай тодi твiй шеф ще одну рiч зробить для нас. Це нам важливiше.