Закон равлика

Поки обiдав, до голови лiзли рiзнi передвиборчi думки – побачений результат власноi творчостi дав новий iмпульс. Пригадав iз минулого рiзнi види передвиборчоi пропаганди. Сплив у пам’ятi фонд дружини президента, що допомагав дiтям. І вiдразу виникла в головi нова iдея, може, i не особливо оригiнальна, але ж виборцi й не люблять нiчого оригiнального. Вони хочуть пiзнаванi речi, i слово «добродiйнiсть» для них усе ще залишаеться нiби рисою характеру кандидата чи депутата, а не якимось процесом чи видом дiяльностi.

При словi «добродiйнiсть» кожний, напевно, думае: «А може, й менi перепаде дармовизна за мою бiднiсть чи жадiбнiсть?»

– Треба пiдказати, – думав Вiктор, жуючи бутерброд. – Пресу вiн i сам купить, а якусь акцiю перед виборами провести – тiльки плюс!

Думки про благодiйну акцiю завели Вiктора аж на Татарку, до кав’ярнi «Афган», де збираються молодi iнвалiди, хоча за вiком вони й молодшi за «афганських» ветеранiв. Однак вiн i бачив там лише трьох, включаючи Олексу. Та й Олекса своi ноги втратив тут, удома.

Для цього йому не довелося стати частиною обмеженого контингенту. Але однаково, молодi iнвалiди – це i страшно, i шляхетно, i на публiку подiе!

Шеф повернувся близько п’ятоi. З обличчя було видно, що не спав. Але бадьорився вiн без особливоi напруги. Не позiхав, спину тримав по-офiцерському рiвно. Насамперед розповiв, що «iмiджмейкерiв» «замкнув» на якомусь складi нелiквiдiв, i вони вже дещо про себе розповiли. Близнюки i Жора виявилися житомирськими лохотронниками, а комп’ютерник Славко – простим хлопцем iз Курська.

Вирiшили заробити на виборах. Серед iхнiх речей виявився i пiстолет iз глушником, трiшки кокаiну й мобiльник з умонтованим жучком.

– Що з ними буде? – запитав Вiктор.

– Комп’ютерника я вiдпустив, а цим трьом буде боляче… Є ще час подумати… Ми з тобою до них завтра з’iздимо, вони зараз твiр пишуть на тему «За що я люблю батькiвщину», – шеф посмiхнувся.

Вiкторовi настрiй Сергiя Павловича здався нормальним, i вiн виклав свою iдею.

– А скiльки там iнвалiдiв i почiм цi протези? – жваво поцiкавився шеф.

– Давайте я з’iжджу й довiдаюся, скiльки там хлопцiв, а про вартiсть протезiв нехай Павлусь чи хтось iнший запитае.

Шеф кивнув. Слово «добродiйнiсть» подiяло на нього сприятливо, i вiн, попросивши Павлуся розбудити його за двi години, рушив вiдпочити.

20

Увечерi мрячило. Доiхавши до Хрещатика, Вiктор розмiняв доларову сотку i вiдразу купив у ЦУМi дешеву китайську парасольку.