Приятель небіжчика

Дмитро напiкав триста баксiв плюс премiальний товар, який зазвичай випивав i з’iдав у дружньому колi. Я, на жаль, матерiальними досягненнями похвалитися не мiг.

– Мiй шеф тисяч п’ять-шiсть на мiсяць мае, у нього ще п’ять пунктiв на Подолi й один обмiнний кiоск, – розповiдав Дмитро. – Але я йому не заздрю…

– Слухай, а ти не знаеш, скiльки кiлер може напекти? – запитав я.

– А ти хiба «Вiстi» не читаеш? Залежно вiд ваги об’екта: i п’ять тисяч, i десять тисяч баксiв…

– А якщо об’ект не важливий?

– А кому треба прибирати такий об’ект?

Я стенув плечима.

– Чоловiк мiг би захотiти прибрати коханця своеi дружини… – припустив я.

Дмитро помовчав хвильку, потiм теж стенув плечима.

– Це дрiб’язок, – сказав вiн. – Коханцi ходять без охорони… Мае бути дешево. Може, баксiв п’ятсот… Але серйозний профi за такий дрiб’язок не вiзьметься… Принаймнi тi, кого я знаю…

Я важко зiтхнув i налив собi й Дмитровi джину. В пляшцi залишалося ще на пару чарочок. Алкоголь уже плинув уперемiш iз кров’ю по венах i артерiях, але в головi було ясно, як удень.

– У твоеi хiба коханець е? – запитав раптом Дмитро. Я кивнув, радше автоматично, нiж на знак згоди з припущенням Дмитра. Але, загалом, сумнiватися в наявностi коханця в моеi дружини було б нерозумно.

– Звичайно, е, – пiдтвердив я свiй кивок словами.

– У мене е один хлопець… Власне, профi… – Дмитро заговорив тихiше, i я збагнув, про що вiн каже. – Якщо хочеш, я з ним пораджуся… Вiн порядний, вiд близьких навiть авансу не бере… У тебе е копiйчина?

Я знову зiтхнув.

– Зараз кепсько з грошима…

– Я тобi можу позичити: справа серйозна… Питання сiмейного життя… Тож поговорити з ним?

– Так, – поквапом видихнув я. І на пiдтвердження своеi рiшучостi ще раз кивнув.

4

За два днi ввечерi я заникнув до Дмитра в магазинчик. Покупцiв не було. Мабуть, мряка, яка ще вдень зависла над Подолом i час вiд часу переходила в дощ, розiгнала людей по будинках. Вiн сидiв у яскраво освiтленому акварiумi магазинчика за прилавком i читав книжку.

– Привiт! – гукнув я, заскочивши у вiдкритi настiж дверi. – Що читаемо?

– А що читають у таку погоду? Звичайно, Чейза. Як ведеться? Зiгрiтися не хочеш?

Я кивнув.

Вiн витяг з-пiд прилавка почату пляшку цитринового «Кеглевича», поставив передi мною кришталеву чарочку i виповнив ii. Налив i собi. Ми якось по-дiловому гольгнули по двi. Горiлка пiшла напрочуд м’яко, немов у нiй i ступнiв не було.