Приятель небіжчика

Лише я нi з ким не цiлувався бiля пам’ятника i через це вiдчув свою ущербнiсть. Чим я гiрший? Я ще молодий, симпатичний, не товстий. Мене ще можна вважати привабливим. Звичайно, винний я. Жодна жiнка не пiдiйде до мене перша з питанням: «Дозволите вас поцiлувати?» Що зi мною? Адже ще рокiв п’ять тому я сам полюбляв ошелешити жiнок подiбними питаннями. А тепер?

Коли я повернувся до крамнички, покупцiв уже не було. – Гаразд, – сказав Дмитро. – Виторг забрали. Можемо закриватися.

Вiн запнув вiкна-вiтрини.

Закрив важкi металевi дверi, i нас немов вiдгородило в цьому магазинчику вiд навколишнього свiту, ми нiби опинилися в кабiнi космiчного корабля, лишень – висновуючи за пляшками на поличках, консервними бляшанками тощо – це був принаймнi захiдноевропейський корабель.

Дмитро посадив мене за пластмасовий бiлий столик, а сам вiдiйшов до поличок.

– Що п’емо? – запитав вiн.

– «Навколо все народнее, навколо все мое», – спало менi на думку.

– Ну-бо, не соромся! – пiдбадьорював мене Дмитро, стоячи бiля шереги пляшок.

 – Я пригощаю. Менi тут дають двi пляшки на день як премiю, а якщо бiльше, то плачу зi знижкою…

– Тодi вiскi, – сказав я.

Вiскi ми пили, як iншi п’ють горiлку: маленькими кришталевими чарочками й нахильцi. Чарочки для цього тимчасово зняли з продажу.

– Женьку Довгого я востанне бачив рокiв три тому, – казав Дмитро. – Вiн працював м’ясником у гастрономi бiля Оперового. А Чемерис виiхав до Волгограду. Вiн останнiм часом страшенно полисiв…

– А я Галю Колесниченко якось зустрiв… – подiлився я.

 – Тут-таки, на Подолi…

Допивши вiскi, вирiшили скуштувати джин.

– Його взагалi з тонiком п’ють, – казав, вiдкриваючи пляшку, Дмитро. – Але тонiк сьогоднi весь розкупили. Вiн i так нiвроку смачний. Пам’ятаеш Мельничука з Б-класу?

– Пам’ятаю.

– Його два роки тому на горло засудили, але потiм на п’ятнадцять рокiв замiнили.

– За вiщо? – поцiкавився я.

– Злодюга. З якогось човника зiдрав п’ять тисяч баксiв i на острах метнув йому вдень у вiкно гранату, а там теща з малим була.

Два трупи…

– Та-ак, – протягнув я. – Гидота.

Розмова перейшла на спiвзвучнi нинiшньому часу карнi iсторii й жахи. Ми вiдкрили кiпрськi маслини й бляшанку камчатських крабiв. Пiд таку бесiду чудово пилося й закусювалося. Кругловидий Дмитро розпашiв, очi палали. Гадаю, що i я виглядав не тверезiше. Якось непомiтно стали на мову про прибутки – слово «зарплатня» вже вийшло з ужитку.