Приятель небіжчика

– Для панночок! – вловивши мiй вираз обличчя, пояснив Дмитро. – Почекай, я зачинюсь i тодi поговоримо.

Вiн зачинив дверi, завiсив вiкна-вiтрини.

– Все олрайт! – сiвши на свое мiсце за прилавком, сповiстив вiн менi. – У нього щойно дитина народилася… Вiн сам сказав, що наразi в серйознi справи лiзти не хоче… Тож твiй коханець саме до речi.

– І скiльки? – запитав я.

– Хотiв сiмсот, але я з ним поторгувався… ну й обiцяв, що ти сам докладно усе пiдготуеш.

– Що пiдготую? – злякався я.

– Ну, вiдомостi рiзнi.

Я замислився про фото i раптом змiркував, що наразi дiйсно думав про якогось абстрактного, нiколи не баченого коханця моеi дружини. «Господи! – подумки вигукнув я. – Адже йдеться про мене, про мое фото, про тi мiсця, де я буваю!..» Трохи заспокоiвшись i списавши неквапнiсть своеi думки на погану погоду i «дамського Кеглевича», я знову пiдключився до вигаданоi мною самим гри.

– То як? – по павзi знову запитав Дмитро.

– Щодо вiдомостей?

– Так.

– Добре. І фото буде. То скiльки разом вийшло?

– Чотириста п’ятдесят баксiв. Ми спочатку на п’ятсот пристали, але я вiдчув, що можу ще трохи зiгнати. Тож з тебе пляшка!

– А коли я з ним зустрiнуся?

– Отакоi! Нащо тобi з ним зустрiчатися? Вiн тобi подзвонить завтра ввечерi, а все необхiдне якось перешлеш йому.

Пiсля дiловоi розмови iнша розмова вже якось не йшла, i ми, заповнюючи павзи мiж чарками, анекдотами, просидiли ще з пiвгодини, перш нiж розiйтися.

Коли я повернувся додому, дружини ще не було. Я запарив собi чаю. Глянув на годинник: початок на першу. У будинку навпроти свiтилося лише кiлька вiкон. На вулицi панувала вогкiсть. У жовтих плямах вуличних лiхтарiв блищав асфальт. Менi чомусь здалося спекотно на кухнi, i я вiдкрив вiкно. Висунув голову i дивився вниз. На пустельну вулицю. Дивився хвилин п’ять, поки перед нашим парадним не зупинилася старенька червона iномарка, з якоi вийшла моя дружина i якийсь чолов’яга. Я вже перелякався, що вони зараз обое зайдуть у парадне, але цього не сталося.

– Оце, – подумав я, усе ще дивлячись на знову спустiлу вуличку. – Либонь, про нього я думав на початку сьогоднiшньоi розмови з Дмитром. Про його фото. Може, взяти й дiйсно перекинути все це на нього? Але тодi в цьому не буде нiчого оригiнального. Банальнi ревнощi.