Приятель небіжчика

Знайоме почуття нiмоти нагадало про себе. Затремтiли руки. Я вже забув про все, хоча пройшло лише кiлька днiв. Вiдсунувши чашку, я залишив на столi шарф i повернувся до стiйки.

– Сто грамiв «Кеглевича», – замовив я.

– Сподобалося? – посмiхнулася «кавниця». – Тобi цитринового чи динячого? Бери краще динячий – смачнiше.

– Гаразд, динячий, – я кивнув. – А який вiн був з себе, цей однокласник?

– Звичайний, – вона стенула плечима. – Невисокий, у темнiй шкуратянцi. Ти не турбуйся, вiн тебе знайде. Йому хтось чи адресу твою дав, чи сказав, де тебе шукати…

– А вiн що, фотографiю усiм показував?

– А скiльки тут «усiх» бувае? – знову стенула плечима барменша.

Я повернувся до свого столика. Випив динячого «Кеглевича». Сто грамiв здалося обмаль, i взяв ще двiстi.

Досидiвши до закриття, я бiля години тинявся Подолом, потiм зайшов до Дмитрового кiоску.

– Ну, як ведеться? – запитав вiн.

– Нормально, – видихнув я.

– Ти нiби штуку впорав, ге? – сказав вiн, посмiхаючись на кутнi.

– Так, – я кивнув.

– Клас! На дармовицю! Тож тепер заживеш!

– Угу, – мугикнув я.

– Стривай, ти вже хильнув?

– Небагато.

– А зi мною смикнеш?

Я знову кивнув.

Вiн дiстав горiлку. Зачинив дверi й запнув вiтрини. Налив.

– Тепер ти можеш борг вiддати. Я б почекав, але якщо у тебе е бабки, то краще вiддай зараз…

Я спробував зосередитися, але в головi висiв п’яний туман.

Мабуть, i в очах моiх було нерозумiння. Дмитро гмукнув, випив горiлки.

– Ти, видно, чимало втнув сьогоднi! Я про бакси, що Костi вiддав за твого клiента, який дружину у тебе умкнув. А взагалi, якщо по-чесному й по-дiловому, – ти менi ще десять вiдсоткiв iз штуки винен. Це ж я тобi улаштував…

Поступово я зрозумiв, про що йшлося. Я теж випив горiлки i рiшуче кивнув.

– Усе вiддам, – сказав я. – Завтра. Бабки вдома.

– Менi що, – миролюбно стенув плечима Дмитро. – Можеш завтра, можеш пiслязавтра.

Було ще не пiзно, коли менi стало погано, i Дмитро знайшов якогось приватника, котрий згодився вiдвезти мене додому i навiть допомогти ввiйти у власну квартиру. Язик мiй уже не провертався, але в очах час вiд часу з’являлася рiзкiсть, i в один iз таких моментiв я побачив зелену десятку, простягнуту Дмитром водiевi.

15

Бiля полудня мене збудив телефонний дзвоник.

– Це Костя, – сказав менi молодий голос.