Приятель небіжчика

 – Усе буде гаразд. Я його знайшов.

Я кивнув. Насилу починав розумiти змiст слiв крiзь туман учорашнього пияцтва, що густо висiв у головi.

Уже звучали в рурцi короткi гудки, коли я збагнув, що Костя знайшов мене, адже гра, як виявилося, не скiнчилася, i навiть коли я не думав про неi, вона тривала.

Пiсля двох чашок кави й холодноi ванни я вiдчув себе краще. Власне, я вже мiг спокiйно думати про те, що дiеться. Думав я на кухнi. Кiлька разiв визирав у вiкно i розглядав iз висоти помешкання фiгурки перехожих, вишукуючи серед них молодика в чорнiй шкуратянцi.

Навряд чи, я думав, вiн з’явиться при денному свiтлi. І, далебi, не вбиватиме мене на очах юрби. Швидше за все, це буде вечiр або нiч; тож удень можна почуватися в безпецi.

Менi вже не хотiлося вмирати. Життя тривало, в ньому з’явився маленький i нiкому, крiм мене, не видимий змiст. З’явилася свобода вибору дiй, i те, що я вибрав два тижнi тому, мене вже не влаштовувало. Я хотiв жити далi.

Заспокоiвшись i трохи отямившись, я витяг з-пiд ванни бакси. Вiдрахував п’ятсот п’ятдесят для Дмитра – мiй борг плюс десять вiдсоткiв. Тепер я набагато збiднiв, але й на цi грошi можна було якийсь час жити, не замислюючись про майбутне.

На вулицi знову було сонячно й прохолодно. Дорогою на автобусну зупинку я помiтив, що на деревах не залишилося зеленого листя.

У Дмитровому кiоску бiля прилавка стояла бабуся в довгому сiрому пальтi з облiзлим комiром. Вiн iй показував китайський водяний пiстолет.

Побачивши мене, Дмитро кивнув.

– В онучка день народження… – бурмотала бабуся. – А що на пенсiю купиш…

– Ну, бери за двiстi п’ятдесят тисяч, – сказав нетерпляче Дмитро. – П’ятдесят тисяч я тобi вже скинув!

– Спасибi, спасибi, синку.

Бабуся дiстала з кишенi пальта носовичок, розгорнула його i, виклавши на скло прилавка пачку десятитисячних, стала повiльно iх перекладати й рахувати.

Дмитро закотив очi до стелi, потiм глянув на мене.

– Двiстi тридцять… – сказала бабуся i вiдразу похопилася.

– Не треба! – майже крикнув Дмитро. – Бери за двiстi тридцять!

І вiн вручив iй водяний пiстолет, як колись вручали радянський паспорт тим, хто досяг повнолiття.

– Спасибi, спасибi, синку, – бурмотiла бабуся, задкуючи з кiоску.

– Ну, дiстала! – зiтхнув Дмитро. – Що в тебе?

Я витяг пачку доларiв i простягнув йому майже так, як вiн простягав бабусi водяний пiстолет.