Приятель небіжчика

Я радо погодився й написав iй на папiрцi свiй номер.

– Я б на твоему мiсцi помiняла замок у дверях, – сказала вона, уже виходячи з помешкання.

Знову бралося на раннiй осiннiй вечiр. Але тепер у життi з’явився приемний момент чекання – чекання на ii дзвiнки.

14

Телефон задзвонив уранцi. Але телефонувала не Олена. Це був Дмитро з настiйною пропозицiею завiтати до нього ввечерi. Знехотя я пообiцяв.

За вiкном свiтило кволе сонце. Було сухо й, мабуть, прохолодно.

Порахувавши купони, що залишилися вiд двадцятки, я полiз пiд ванну й витяг наступну двадцятку.

Життя тривало. На снiданок у мене був чай iз шоколадкою. Правда, хотiлося м’яса. Я знайшов стару господарчу сумку, витрусив ii в коридорi на пiдлогу – востанне носив у нiй картоплю з базару понад мiсяць тому – потiм пiдмiв пiсок вiником у куток бiля дверей.

У найближчому гастрономi я легко витратив решту купонiв. Цiеi решти вистачило на кiло яловичини, буханець свiжого хлiба й пачку кефiру. Уже вдома, додавши до яловичоi кiсточки знайденi на кухнi двiйко картоплин i три цибулини, я зварив свiй найлегший суп.

Зварив i пiшов до кiмнати. Переглядав старi часописи, чекаючи на появу апетиту. Вiн з’явився бiля третьоi, й тодi я iз задоволенням з’iв двi тарiлки супу, заiдаючи товстим свiжим окрайцем. Знову практично з нiчого, з нескладного супу зi шматком хрусткого хлiба виникло вiдчуття щастя.

І настав раннiй жовтневий вечiр. Прийшов не так, як приходив ранiше. Без палаючих вуличних лiхтарiв. Тривала чергова кампанiя заощадження електрики.

Я iхав на Подiл, до кав’ярнi на Брацькiй. Просто на Контрактовiй площi помiняв долари i знову з теплою пачкою купонiв у кишенi куртки прямував уздовж трамвайноi колii.

З дверей i вiкон кав’ярнi виливалося на вулицю тьмяне осiнне свiтло. Разом iз свiтлом долинав iз закритих дверей смiх i гомiн вiдвiдувачiв.

Черги не було, хоча в першiй залi всi столики були зайнятi. Я зазирнув до другоi – там було де примоститися.

Пiдiйшов до стiйки, замовив подвiйну каву – повну чашку.

І нагадав про сто грамiв «Кеглевича», вiдпущених менi в кредит.

– Тебе тут один хлопець розшукував. Начебто твiй однокласник… – мiж iншим сказала «кавниця».

Я кивнув. Потiм подумав про те, що «кавниця» не знае мого iменi.

– А вiдкiля ви знаете, що мене? – запитав я пiсля хвилинноi паузи.

– А в нього твое фото було. Вiн тепер не в Киевi живе, проiздом тут; тож хотiв знайти…

Сiвши в другiй залi з чашкою кави, я збагнув – хто мене шукав.