Приятель небіжчика

На обличчi, всипаному ластовинням, заграла усмiшка. І зовсiм дитинно вона кивнула. Пiдвелася, рукою пiдсунула подушку пiд спину i так улаштувалася на лiжку – напiвлежачи-напiвсидьма.

– Тiльки в мене розчинна, – устиг я сказати, зникаючи на кухнi.

Окрiп швидко пiдiгрiвся, i я вчинив для неi каву.

Вона була гарна, надто гарна для повii. І надто молода. Свiтло-каштанове волосся, трохи понiвечене «хiмiею», дрiбними хвилями падало на плечi, татарський розрiз очей, маленький гострий носик. Тонкi, але яскравi губи – я iх цiлував, напевно, уночi? Не пам’ятав, i було шкода, що не пам’ятав я дотику до цих губiв.

– Ти йдеш?

– Іду, – вiдповiв я.

Присiв на край лiжка. Простягнув iй чашку.

– А в тебе е шоколад? – запитала вона.

Я з жалем похитав головою.

– Ну, нiчого, – вона усмiхнулася.

«Як же ii звуть?» – муляло питання.

– Ти вибач, – мовила вона. – Ти гарний, але я не запам’ятала, як тебе звуть…

– Толя, – сказав я i вiдразу скористався нагодою, щоб перепросити за такий же грiх пам’ятi.

– Олена… Це по-справжньому, тобто за паспортом… А там я – Вiка…

– Нумо, краще будеш Оленою…

– Гаразд, для тебе буду Оленою…

Цей ранок закiнчився надвечiр.

– Я маю йти… – сказала Олена i стенула плiчками.

Я було пробелендiв про грошi, про те, що щиро шаную борги, i що зараз у мене грошей немае…

– Забудь, – усмiхнулася вона. – Олена грошей не бере. От якби ти з Вiкою познайомився – довелося б 20 доларiв покласти… Бувай!

Ми поцiлувалися на прощання.

– Захочеш – знайдеш, – сказала вона вже зi сходовоi площадки, i униз зацокали ii пiдбори.

– Лiфт працюе! – гукнув я.

– Ну й нехай працюе! – вiдгукнулась вона.

А за вiкном було темно. Осiннiй вечiр стелився журбою, проте я не журився. Менi було радiсно. Я думав, що це друге народження чи другий подих. Щось друге, щось, що дае надiю на майбутне…

11. Вечiр

Бiля сьомоi вечора задзвонив телефон.

Дзвонив колишнiй однокласник Дмитро.

– Ти знаеш, там щось зiрвалося вчора… До мене Костя заходив.

– Це едине, що в мене е, – посмiхнувся я в слухавку.

– Пiд’iжджай, хильнем по сто грамiв.

Я охоче погодився.

У Дмитра ми засидiлися до глупоi ночi. У запнутому кiоску було тепло i затишно – працював потужний обiгрiвач, i з’являлось таке вiдчуття, нiби ми сидимо бiля камiна.

Випивши для розминки пляшку червоного угорського, ми взялися за цитринову горiлку «Микола».