Приятель небіжчика

Я хотiв, але боявся озирнутись.

Допiру на освiтленому поворотi трамвайноi колii я озирнувся, але – позаду анiкого.

Страх пропав, але пропали разом iз ним i всi почуття. Знову запанувала, розлилася по всьому моему тiлi нiмота.

Я присiв на вiльну лавку пiд пам’ятником Сковородi. Сидiв i нi про що не думав. Просто дихав.

Може, до шостоi години душа покинула мене, залишивши без почуттiв i думок. Їй, мабуть, не подобався мiй план. Душа живе в людинi й не любить утрачати свое мiсце проживання.

Кумедна думка з’явилась у змерзлому мозку: якщо душа прописана в моему тiлi, а тiло прописане за певною адресою, то у душi – подвiйна прописка, що заборонено всiма нашими досi радянськими законодавствами.

Я навiть посмiхнувся.

І подумав про самотнiсть Сковороди.

Дехто народжуеться, щоб i по смертi залишатися самотнiм.

Годинник показував двадцять хвилин на сьому.

Минуло першi двадцять хвилин мого незапланованого життя.

Посидiвши ще з пiвгодини, я пiднявся пiшки на Хрещатик, знайшов повiю-початкiвку напiдпитку i, пообiцявши iй заплатити вранцi, повiз до себе.

10. П’ятниця

Уночi менi то снилися кошмари, то раптом вигулькували якiсь iдилiчнi малюнки, й залежно вiд цього я то обiймав увi снi дiвчину, iм’я якоi, один раз почувши, вiдразу забув, то вiдсувався вiд неi на край. Уранцi прокинувся з головним болем. Пiдвiвся, а гостя далi мiцно спала. Сiв на кухнi й пив розчинну каву. Кiлька разiв зазирав до кiмнати й дивувався такому мiцному сну. Нарештi вже зазирнув, щоб уважнiше роздивитися гостю, бо познайомилися ми в пiвмороцi, а якщо ще врахувати, в якому я був станi попереднього вечора, можна було подивуватися смiливостi цiеi дiвчини.

Менi самому раптом стало страшно за неi: а якби за п’ять хвилин до нашого знайомства ii вiдвiз до себе якийсь манiяк-садист?

Думки логiчно пiдiйшли до того, що я зробив гарний учинок i, ймовiрно, врятував ii вiд побиття чи чогось страшнiшого. Але тут я пригадав, що вранцi обiцяв iз нею розплатитися, i при тiм навiть не прислухався, яку суму я повинен буду iй вiддати…

Стало якось моторошно.

І я навiть зрадiв ii мiцному сну. Однак треба було щось робити. Може, варто десь позичити грошi, щоб вiддати iй. І знову – думка про те, що треба роздобути грошей, аби заплатити повii; ця думка занурила мене в бруд, i я поморщився. Було, звичайно, вiд чого поморщитися.

– Агов! – донiсся з кiмнати неголосний солодкий голос. – Агов, ти де?

Я з’явився в дверях i спитав:

– Кави?

Вона потягнулася.