Приятель небіжчика

Вона чудово пiшла пiд печiнку трiски, i я подумав, що для вiдчуття повноти життя треба дiйсно працювати в комерцiйному кiоску чи принаймнi бути найближчим родичем продавця. Щоправда, менi вистачило бути колишнiм однокласником, але – це талан. Багато хто не визнае своiх колишнiх однокласникiв.

– Розумiеш, – Дмитро повернувся до серйозноi розмови, як трошки розiгрiлися цитринiвкою. – У нього начебто годинник звихнувся. Тому вiн потрапив туди тiльки на закриття… Узагалi вiн хлопець точний. Отож ти не смикайся, вiн далi вже сам усе зробить, – це, як кажуть, гонорово.

У них iз цим суворо. Годi, я сказав, i забули! Життя – лепська штука. У ньому всього багато. Я вчора з одним дiвчиськом познайомився! – i Дмитро покрутив головою, мабуть, слiв забракло. – Вона перукаркою працюе. Інодi от так познайомишся – i одружуватися хочеться. Може, й одружусь колись. Треба спочатку квартиру прикупити…

– У мене вже е квартира, – втрутився я. – Дружина пiшла.

– Повернеться! – хотiв заспокоiти мене Дмитро.

– Краще не треба.

– Вона ж не виписалася?

– Нi.

– Отже, це ще не твоя квартира. Розумiеш, коли в мене буде квартира, й у нiй нiхто, крiм мене, не буде прописаний – тодi я хазяiн.

З цим я погодився.

На прощання вiн подарував менi пляшку «Кеглевича». Ми зачинили кiоск i разом пiшли до метро.

– Знаеш, – казав вiн дорогою. – Тут справа е невеличка – можна грошенят заробити. Хочеш?

– Кримiнал? – запитав я.

– Нi, не зовсiм. Хоча зараз усе – кримiнал.

– Ну?

– Мiй шеф розлучаеться, йому потрiбен свiдок.

– Свiдок чого?

Дмитро почухав за вухом.

– Ну, як тобi це… загалом, ти нiби спав iз його дружиною, розумiеш? Треба бути в судi пiд час слухання, i якщо запитають – пiдтвердити. Мовляв, сам чоловiк тебе запопав iз нею, чи щось такого…

– Це ж неправдиве свiдчення.

– Адже це не карна справа, а цивiльна. Та й як хто доведе, що ти з нею не спав? Вона може вiдбрiхуватися, але й вона не доведе… А заплатять тобi так, що рiк зможеш по шинках ходити i не працювати. Га?

Я замислився.

Пропозицiя була не вельми приваблива, але, з iншого боку, грошей у мене не передбачалося, а тут начебто не жмикрути. Звiсно, свiдчити в такiй справi, та ще брати на себе чиюсь дружину… Дiдько його знае…

– Якщо хочеш, я тобi влаштую зустрiч iз шефом, i вiн тобi сам усе пояснить. Тодi й вирiшиш.

– Гаразд, – я зрадiв можливостi вiдкласти рiшенець. Та й те правда: Дмитрiв шеф мае краще знати, що йому потрiбно.

– Я дам йому твiй телефон, – сказав Дмитро.