Пікнік на льоду

Зараз, попри головний бiль, у нього з’явилося кiлька питань до вечiрнього гостя.

Вiктор поволi, намагаючись не шумiти, пiдвiвся. Одяг халат i пройшов у вiтальню.

Соня ще спала. Вона була дбайливо укутана в сiре осiнне пальто Вiктора, що доти висiло на вiшалцi в передпокоi.

Вiктор набрався духу i вийшов у коридор, зупинився перед вiдкритими дверима на кухню.

У кухнi нiкого не було. На столi лежала нотатка.

«Менi час iти. Лишаю Соню в тебе – вiдповiдаеш головою. Коли курява вляжеться – з’явлюся.

Нотатка трапила його зненацька, i тепер вiн сидiв за столом, уп’явши погляд у два рукописних рядки, i намагався вигнати з голови так i не загаданi Мишковi питання.

За вiкном сiрiло – бляклий зимовий свiтанок намагався перемогти нiч.

У вiтальнi рипнула канапа, i цей звук вiдвернув Вiктора вiд думок. Вiн повернувся, пiдвiвся з-за столу. Зазирнув до вiтальнi.

Соня сидiла на канапi, терла очi. Нарештi вона вiдняла вiд них рученята i, побачивши Вiктора, запитала:

– А тато де?

– Вiн пiшов, – вiдповiв Вiктор, дивлячись на дiвчинку.

– З пiнгвiном? – зрадiла Соня.

– Так, – досить холодно сказав Вiктор.

– У нас учора вiкна розбилися… – сказала Соня. – І стало дуже холодно.

– У вас удома? – запитав Вiктор.

– Так, – довiрчо вимовила дiвчинка. – Так голосно розбилися… Бу-бух!

– Їсти хочеш? – запитав Вiктор.

– Так, тiльки не кашу!

– А в мене немае нiякоi кашi, – визнав хазяiн.

– Я теж, – усмiхнулася Соня. – А куди ми сьогоднi пiдемо?

– Пiдемо?! – повторив Вiктор i замислився. – Я не знаю… А куди ти хочеш?

– До зоопарку, – запропонувала Соня.

– Гаразд, – погодився Вiктор. – Тiльки я спочатку попрацюю годинки двi, а потiм пiдемо…

25

На обiд Вiктор дав пiнгвiну рибу, а собi й Сонi насмажив картоплi.

– Я завтра куплю побiльше харчiв! – пообiцяв Вiктор Сонi.

– А я бiльше не з’iм, – сказала дiвчинка, присуваючи до себе велику тарiлку.

Вiктор усмiхнувся. Уперше життя зiштовхнуло його з чужим дитинством, i вiн придивлявся до цього дитинства з обережнiстю i цiкавiстю, немов ще сам був дитиною. Безпосереднiсть Сонi, ii вiдповiдi не те, щоб не до ладу, але якось по дотичнiй змушували Вiктора усмiхатися. Вiн iв i скоса стежив за дiвчинкою, що iла картоплю радше з цiкавiстю, нiж з апетитом, роздивляючись уважно кожний наколотий на виделку шматочок.