Пікнік на льоду

– Ти хочеш сказати… – сторопiло проговорив Вiктор, – що Якорницького… ти?

– Не я, а ми… – поправив його Мишко. – Але ти не тривожся, вiн цього бiльше нiж заслуговував… Інша справа, що з його смертю «осиротiло» кiлька аматорiв приватизацii, у яких вiн уже взяв аванси… Крiм того, у нього зберiгалися якiсь папiрцi, якими вiн продовжував собi безпеку i життя, папiрцi, що стосуються його колег по парламенту… У них там, нагорi, важке життя… Як на вiйнi…

Павза, що потiм наступила, затяглася. Мишко дивився у вiкно.

Вiктор гарячково обмiрковував тiльки що почуте.

– Слухай-но, – нарештi заговорив вiн, – а до смертi його коханки я теж… причетний?

– Ти не зрозумiв, – спокiйним учительським голосом мовив Мишко. – Ми з тобою витягли спiдню карту з-пiд карткового будиночка, i усе, що сталося потiм, – це просто повний обвал. Тепер треба перечекати, доки вляжеться курява…

– Менi теж? – не без переляку в голосi спитав Вiктор.

Мишко стенув плечима.

– Це справа iндивiдуальна, – сказав вiн, сам собi наливаючи чарку.

 – Але тобi, напевно, не варто переживати. Здаеться, ти пiд гарним захистом… Тому я до тебе i прийшов…

– Пiд чиiм?

Мишко розвiв руками.

– Я ж не сказав, що точно знаю. Просто вiдчуваю. Не було б захисту – i тебе б уже не було…

Мишко замислився.

– Я тебе можу попросити про послугу? – за мить запитав вiн.

Вiктор кивнув.

– Йди ти спати, а я ще тут посиджу… Подумаю…

Вiктор пiшов у вiдпочивальню. Лiг. Спати не хотiлося. Прислухався до тишi квартири, але нiщо ii не порушувало.

Здавалося, усi мiцно сплять. Раптом з вiтальнi долинув невиразний дитячий голос. Вiктор прислухався. «Мама… мама…» – бурмотала увi снi Соня.

– А де насправдi ii мама? – подумав Вiктор.

Зрештою вiн заснув.

За якийсь час з-за темно-зеленоi канапи виборсався пiнгвiн i лiниво пiшов до вiдкритих дверей до вiтальнi. Проходячи через вiтальню, зупинився на мить бiля сплячоi дiвчинки, подивився на неi уважно. Тодi почапав далi.

Вийшов у коридор. Штовхнув наступнi дверi й ступив у кухню.

Перед ним на мiсцi хазяiна сидiв, опустивши голову на стiл, незнайомий йому чоловiк. Вiн спав.

Кiлька хвилин пiнгвiн дивився на нього, нерухомо стоячи в дверях. Потiм розвернувся i пiшов назад.

24

Годинник на тумбочцi показував сьому. На вулицi було ще темно i тихо. Головний бiль збудив Вiктора, i вiн лежав на спинi, дивлячись у стелю i думаючи про вчорашню розмову з Мишком.