Пікнік на льоду

– Щойно кипiв, – вiдповiв Вiктор.

– Я в тебе до ранку посиджу… – сказав Мишко якось загальмовано. – А Соня нехай поки тут поживе… Гаразд? Доки усе не владнаеться…

– Що не владнаеться? – запитав Вiктор.

Але вiдповiдi не одержав. Вони сидiли один проти одного за кухонним столом, тiльки Мишко зараз сидiв на звичному мiсцi хазяiна, а Вiктор – спиною до плитки. Вiкторовi на мить здалося, що в очах Мишковi промайнула неприязнь.

– Може коньяку? – запропонував Вiктор, бажаючи зняти напругу, що нiби хмара нависла над ними.

– Давай, – проговорив гiсть.

Вiктор налив собi й Мишковi. Випили мовчки.

Мишко замислено постукав пальцями по столi. Озирнувся i, побачивши бiля себе на пiдвiконнi паку свiжих газет, потяг iх до себе. Узяв верхню, губи йому скривились. Вiн вiдсунув газети назад на пiдвiконня.

– Життя – химерна рiч, – сказав вiн i зiтхнув. – Хочеш зробити людинi приемне, а в результатi доводиться удавати, що ти – пiдводний човен…

Вiктор уважно вслухався в кожне слово гостя, але змiст сказаного був невловимий, як павутинка на вiтрi.

– Налий ще, – попросив Мишко.

Випивши другу чарку, вiн вийшов у коридор, вiдтiль зазирнув до кiмнати, де на канапi мирно спала Соня. Знову повернувся до кухнi.

– Ти, напевно, хочеш знати, що трапилося? – повiльно, уже бiльш розслабленим голосом запитав Мишко, дивлячись в очi Вiкторовi.

Вiктор промовчав. Йому вже нiчого не хотiлося дiзнатися – вiн хотiв спати i дивна поведiнка Мишка-непiнгвiна починала його стомлювати.

– Ти, либонь, вже знаеш про стрiлянину й вибухи? – запитав Мишко, кивнувши на газети.

– Ну?

– А знаеш, хто у всьому цьому винний?

– Хто?

Втомлена i недобра посмiшка Мишка затягла павзу.

– Ти… – сказав вiн Вiкторовi.

– Я? – здивувався Вiктор. – Як це – я?

– Ну, не зовсiм ти, звiсно… Але без тебе цього б не вiдбулося… – Мишко дивився, не клiпаючи, на Вiктора, але Вiкторовi здавалося, нiби вiн дивиться кудись далi, крiзь нього.

 – Просто тобi було кепсько, я це бачив. Я тебе запитав – чому? Ти сказав. Ми були вiдвертi, менi саме ця дитяча вiдвертiсть у тобi й подобаеться… Ти хотiв, щоб твоi «фиглi» у жалобних рамках друкувалися. Це зрозумiло. Я тебе й запитав тодi, хто твiй улюблений майбутнiй небiжчик… Просто хотiлося зробити тобi приемне… Налий ще.

Вiктор пiдвiвся, налив коньяку Мишковi й собi. Подивився на своi руки, зауважив, що вони тремтять.