Пікнік на льоду

Серед загиблих – водiй головного редактора, три мiлiцiонери, якийсь арабський бiзнесмен, кiлька людей, особистiсть яких не вдалося встановити, i солiстка Нацiональноi опери.

Передивившись iншi газети, Вiктор зауважив, що «вiйнi» там було придiлено набагато менше уваги, нiж у «Столичних вiстях». Натомiсть трохи бiльше було написано про загибель солiстки Опери. Їi тiло знайшли рано вранцi на нижнiй станцii фунiкулера. Їi задушили шкiряним ременем. Крiм того, пропав ii чоловiк – архiтектор, а сама квартира була перевернена догори дригом – у нiй вiдверто щось шукали.

Вiктор замислився. Смерть солiстки, схоже, не мала нiчого спiльного з вiйною кланiв. То був цiлком «чужий» злочин. «Може, до цього доклав рук ii зниклий чоловiк? – подумав Вiктор. – А може, я i сам доклав до цього рук? – власна думка раптово злякала його. – Адже в некролозi на смерть Якорницького я написав про неi. Звичайно, без прiзвища, не розкриваючи, але, напевно, все це було для багатьох занадто прозорим натяком… І, може, для чоловiка це стало останньою краплею?…»

Вiктор тяжко зiтхнув, умить вiдчувши себе страшно стомленим власними припущеннями.

– Нiсенiтниця! – прошепотiв вiн сам собi. – Чого пак чоловiку влаштовувати обшук у власнiй квартирi?…

23

День завершився, як не дивно, досить продуктивно. На столi лежали три готових «хрестики». За вiкном сутенiв зимовий вечiр. Над чашкою свiжозапареного чаю пiднiмалася пара.

Вiктор пробiг рядки нових текстiв очима. «Хрестики» були короткуватi, але усе тому, що вiн давно не був у редакцii i не брав у Федора додатковоi iнформацii на своiх героiв.

Випивши чаю, вiн вимкнув свiтло в кухнi i збирався було йти спати, як раптом почув стукiт у дверi.

На мить завмер у коридорi, прислуховуючись до тишi. Потiм, залишивши пантофлi там, де стояв, босонiж пiдiйшов до дверей i зазирнув у вiчко. Перед дверима стояв Мишко-непiнгвiн.

Вiктор вiдчинив.

У Мишка на руках спала Соня. Вiн зайшов мовчки. Тiльки кивнув замiсть «драстуйте».

– Де ii можна покласти? – запитав Мишко, дивлячись на дочку.

– Там, – прошептав Вiктор, кивком голови вказавши на дверi до вiтальнi.

У вiтальнi Мишко опустив Соню на канапу i, намагаючись ступати якомога тихiше, повернувся в коридор.

– Ходiмо на кухню! – сказав вiн Вiкторовi.

На кухнi знову запалилося свiтло.

– Постав чайник! – сказав Мишко.