Пікнік на льоду

Вiктор вибрав мiсце у кутку бару, сiв на м’який i широкий велюровий пуфик перед столиком зi скляною стiльницею. Рука потяглася до важкоi попiльницi, теж iз литого скла. Вiн задумливо покрутив ii.

У барi було тихо.

Пiдiйшов бармен, поставив на столик фiлiжаночку з кавою.

– Ще щось? – запитав вiн.

– Нi. Спасибi. – Вiктор кивнув, потiм пiдвiв голову i пильно подивився на бармена. – Скажiть, будь ласка, а що це за стрiлянина була уранцi?

Бармен стенув плечима.

– Начебто валютну вбили… Очевидно, когось скривдила.

Кава трохи гiрчила, але ii доброчинний вплив Вiктор вiдчув майже вiдразу. Зникло вiдчуття дрожу в пальцях i сповiльнилися якiсь нервовi струми в головi. До Вiктора повернувся спокiй. Вiн зiбрався з думками.

– Нiчого страшного не сталося, – почув вiн власну думку, що звучала настiльки впевнено, що не вiрити iй було неможливо. – Це просто життя. Звичайне життя. Треба просто подзвонити головному й спитати, що робити.

Вiктор допив каву, розрахувався, а тодi пiднявся у свiй номер i потелефонував до Киева.

– У вас зворотний квиток на сьогоднi, – спокiйно сказав Ігор Львович. – Ото й повертайтесь. Продовжите займатися Киевом, а з провiнцiею доки почекаемо…

Вже зайнявши свое мiсце в купе, Вiктор розгорнув куплений на вокзалi свiжий номер «Вечiрнього Харкова». Переглядаючи його, вiн наштовхнувся на роздiл кримiнальноi хронiки, у якому дрiбним кеглем перераховувалися свiжi злочини. Пiд рубрикою «Убивства» Вiктор прочитав: «Учора бiля п’ятоi години вечора у своiй квартирi невiдомi застрелили власного кореспондента «Столичних вiстей» Миколу Агнiвцева».

Вiкторовi стало моторошно. Вiн опустив розкриту газету на колiна. Поiзд зненацька смикнувся i газета впала на пiдлогу.

13

Пiдiймаючись уранцi до себе, Вiктор зiштовхнувся з дiльничним мiлiцiонером.

– Доброго ранку! – зрадiв Сергiй Фiшбейн-Степаненко. – Щось ви блiдий…

– Як Мишко? – запитав Вiктор зацькованим голосом.

– Усе в порядку! – усмiхнувся дiльничний. – Звичайно, нудьгував без хазяiна.

– Красно дякую! – Вiктор спробував удячно всмiхнутися, але усмiшка вийшла хвороблива i кисла. – Я ваш боржник! Може, якось вип’емо по чарцi?

– Спасибi. Не вiдмовлюся, – мiлiцiонер кивнув. – Дзвонiть, адже телефон знаете! І якщо треба буде ще раз доглянути за вашим плеканцем – не соромтеся! Я люблю тварин. Справжнiх, звичайно, а не тих, з якими випадае мати справу по службi…

Мишко зрадiв хазяiну.