Ключі Марії

Вiн узяв конверт, вдивився ще раз у синiй прямокутний друк з вказiвкою адреси вiдправника. «Громадська органiзацiя “Інститут-архiв”», вул. Межигiрська, 24, офiс 49-б».

– Оце так фокус! – прошепотiв здивовано Олег i цим вiдвернув увагу Адiка вiд смартфону.

– Шо там? – поцiкавився гiсть. – Який фокус!

– Та це я так, жартую! Збiг знайшов! – Олег несподiвано перейшов на награний голос вiдомого телевiзiйного ведучого. – Совпаденiе? Не думаю!

І пiдсунув пiд очi Адiку конверт i список археологiв, показавши пальцем, на що варто звернути увагу.

– Цiкаво, – протягнув Адiк за хвилину. – Ну, то й пiди туди завтра. Може, i цей Вiталiй Петрович ще живий? І пенсiю отримуе…

З його глузливоi посмiшки Олег зрозумiв, що й цього разу його серйозно не сприйняли. «Хрiн з тобою! – подумав. – Якщо ти мене за дурня маеш, то i я буду тебе за дурня мати!»

За вiкном опустилися сутiнки.

– Спробуй з наступною рiднею археологiв бути наполегливiшим, – вже стоячи на порозi, Адiк вирiшив дати останнi настанови. – Якщо треба, випий з ними.

І квартири уважно оглядай. Раптом вони здуру дiдовi золотi знахiдки в сервантi або на тумбочцi тримають.

Пiсля того як Адiк пiшов, запанувала приемна, домашня тиша. Олег заглянув до кiмнати. Послухав рiвне розмiрене дихання Рiни. Знову обережно прихилив дверi i повернувся на кухню. Дiстав ноут, скинув туди зi смартфону фото стовосьмирiчного археолога i збiльшив. Став вдивлятися в деталi, в прибережне мiстечко, що мальовничо спускалося до води з хвилястого пагорба, у вiлли з ледве помiтними терасами, у фасади каварень i ресторанiв на набережнiй.

Один снiжно-бiлий двоповерховий будиночок з синiми вiконницями привернув до себе увагу Бiсмарка. Над його вiдчиненими синiми дверима виднiлася вивiска з не дуже чiткою назвою. Декiлька лiтер. Але щось Олеговi пiдказувало, що саме за цим будиночком вiн зможе визначити i острiв, i мiстечко – надто вже цей будиночок вирiзнявся вiд ряду iнших безликих прибережних будiвель.

Збiльшивши будиночок до максимуму, Олег «вирiзав» його i перетворив на окреме фото, а потiм скинув у пошук гуглу.

І одразу ж отримав сотнi схожих будиночкiв, дуже схожих, але все ж iнших.

Олег терпляче скролив нескiнченну стрiчку свiтлин, розумiючи, що будиночок цей цiлком типовий для грецьких островiв, настiльки типовий, наскiльки типовими виявилися тi будiвлi, якi вiн у думках назвав безликими. Дiйшовши до самого низу стрiчки фотографiчних квадратикiв, Олег зупинився i придивився до останнього ряду.