Ключі Марії

І тут йому здалося, що нарештi пофортунило. На другiй знимцi лiворуч не лише будиночок виявився напрочуд схожим, але й вивiска повнiстю збiглася за розмiрами i кiлькiстю букв. А головне – цi букви можна вже було прочитати! Ресторанчик називався «Ormos». І неважливо, що це слово могло означати, важливо було те, що тепер можна було спробувати роздобути адресу прадiдуся хулiганистоi дiвчинки.

Пiсля клацання мишкою по свiтлинi, на екранi вiдкрилася iнша сторiнка, теж повна знимок, але ще й з текстом: «Come and enjoy silence, sun and sea among traditional tavernas and ancient Greek ruins! Ormos is waiting for you!»

– Ормос тебе чекае! – переклав пошепки Олег останню фразу i в новому вiкнi викликав карти гуглу, а в пошукову систему забив «Ормос», i вiдразу винесли його карти в Егейське море.

Навiть здалося, що вiн почув шум хвиль.

Це дув вiтер за вiкном. Не сильно, але наполегливо.

– І пiсля цього вiн каже, що я – iдiот? – згадав Бiсмарк з усмiшкою Адiковi слова. В очах спалахнув вогник самовпевненостi i захоплення.

 – Подивимося, хто з нас двох ранiше знайде те, що цей старий вiдкопав!

Почуття переможця не вiдпускало Олега, коли вiн роздягався в темрявi i лiз пiд ковдру до заснулоi гостi. Але як тiльки його рука торкнулася гарячого Рiниного тiла, Олег перелякано завмер. Вiн згадав про другу ковдру, про те, як вони вже спали начебто i поруч, але не разом. Пiднявся, дiстав другу ковдру. Влiгся поруч, на животi. Лiва рука сама полiзла пiд ii ковдру. Спочатку лягла на стегно, м’яке, гаряче.

Потiм полiзла вгору, i пальцям стало ще жаркiше – вони торкнулися грудей. Вони погладили груди i доторкнулися до пиптика. І тут подушечки пальцiв стали мокрими. Вiн iх витер об ii простирадло i повернув пальцi на груди. І знову вiдчув на пальцях вологу. Витягнув руку з-пiд ii ковдри, пiднiс до губ.

– Молоко! – обiмлiв вiн, облизуючи губи. – Пiпець! Та ж вона вагiтна! А поводиться, як незаймана?! От же ж пройдисвiтка!

Сердита бадьорiсть змусила Олега вилiзти з-пiд ковдри. У трусах вiн пiшов на кухню, вiдчуваючи себе повним iдiотом i лохом.

«Нi, Адiк все ж мае рацiю! – думав вiн. – Я дiйсно iдiот! Вiддати ключi невiдомо кому? І навiть не зажадати вiдповiдi: чому цi ключi опинилися у якогось “брата” Колi? Ну, сука, почекаемо до ранку! Вранцi я обов’язково поставлю тобi всi цi питання. І ключi заберу нафiг! Це мiй будинок! Тiльки мiй i нiчий бiльше!»

Холодний язик вiтру торкнувся голих Олегових плечей. Вiн зачинив кватирку. Спати бiльше не хотiлося.