Ключі Марії

Намагався визначити: чи пов’язаний цей дивний i несподiваний прихiд «Брата-бiля-Рiни» з дзвiнком панi з Софiйського заповiдника, яка вигнала його з дому на роботу, вигадавши замикання в гаражi. Начебто нiчого цi двi подii не об’еднувало окрiм того факту, що сталися вони в один i той самий день. Але цей збiг сам по собi вже викликав у Олега пiдозру.

Обережний стукiт вiдвернув Бiсмарка вiд його сумнiвiв. Вiн здригнувся. В прочиненi дверi просунулася голова Брата-бiля-Рiни.

– Я пiду вже, – повiдомив Коля.

 – Рiнi привiт! Ну i ти розумiеш, як треба поводитися з нею?

– Що розумiю? – очманiло втупився на хлопця Олег.

– Як правильно поводитися, – наполегливо повторив той. – Рiна – особлива! Їi треба прощати, розумiти, охороняти i оберiгати! Якщо якiсь непонятки, можеш менi передзвонити. Я там на кухнi свiй номер залишив.

Олег вийшов у коридор i прослухав до кiнця скрегiт ключа в замку. Хлопець поводився так, нiби це вiн тут жив, а не Олег. І мовби в квартирi тепер нiкого не залишилося.

На кухнi Бiсмарк знайшов вiзитку з номером телефону i вiддрукованим текстом «Брат Микола».

– Брат? Чий брат? – Олег пхикнув. – Секта якась. – подумав вiн i, несподiвано для самого себе, заспокоiвся. Тобто всю напругу дня i вечора немов рукою ворожки зняло. Вiруючим людям, незалежно вiд церкви або секти, Бiсмарк апрiорi довiряв. Усi вони йому, не вiруючому, здавалися людьми добрими, правильними i поступливими.

Роздiл 10

Львiв, травень 1941.

Богдан Курилас iде на уродини

Професор не вiрив жодним запевненням, що нема до нього претензiй, але скорився долi, i ось уже третiй день, як уважно перечитував рукопис, робив виписки i намагався второпати, що ж такого зацiкавило НКВС. Імовiрностi того, що його будуть вербувати, не пiддавав сумнiву. Сексотiв нiколи не бувало забагато. Сексоти повиннi були стежити навiть однi за одними, не пiдозрюючи про це.

Професор поголився, вбрав чисту напрасовану сорочку, яку подала йому дружина, i за хвилю вони вийшли на залюднену Ягеллонську*, з неi завернули на Гетьманськi Вали*, якi совети перейменували на вулицю Першого травня, й рушили до Академiчноi*.

Гучномовцi транслювали маршi й бравурнi советськi пiснi, якi кликали в свiтле майбуття. Колишне Корсо – улюблена львiв’янами вечiрня стометрiвка – було, як i давнiше, запруджене. Але рiзниця з довоенним часом рiзко кидалася в очi.