Ключі Марії

Але багатогодинна робота Бiсмарка якраз цього ранку увiнчалися успiхом, i вiн тепер розглядав, як сидить на мiзинцi, м’яко i благородно, а не як нинiшня бiжутерiя, золотий сигнет з двома лицарями, що мчали на одному конi. Щось у цих лицарях прикувало Олегову увагу. Вiн придивився i, здаеться, помiтив, що у переднього лицаря на спинi чи то наплiчник, чи мiшок. Очi засльозилися через напруження, з яким вiн спробував детально розгледiти печатку. Просто йому було лiньки шукати лупу. А думки самi перескочили на нещодавно потривожену ним могилу.

Малий розмiр персня змусив згадати викопанi тонкi кiсточки пальцiв. Тисячу рокiв назад люди були дрiбнiшi. Може, колишнiй власник носив перстень i на безiменному пальцi або на середньому, але вiдтодi людська порода пiшла в рiст. Недарма ж навiть на мiзинцi Бiсмарка перстень сидiв так мiцно.

Не знiмаючи персня, Олег розкрив ноут, «скинув» туди з мобiльника фотографiю лицарiв на печатцi i вставив у вiконце пошуку зображень. Екран одразу ж нескiнченним килимом вистелив квадратики схожих зображень.

І на сигнетах, i на старовинних гравюрах.

– Нi фiга собi! – вирвалося у Бiсмарка, коли вiн прочитав, що на печатцi зображений перший символ лицарiв-тамплiерiв. Правда, таких «зубожiлих» i «однокiнних» лицарiв зображали як символ i герб навiть ранiше, в орденi госпiтальерiв, на самому початку дванадцятого сторiччя.

Вiн погасав по сайтах, присвячених обом орденам. Почитав п’яте через десяте тексти, що супроводжували зображення. Раптом промайнуло перед очима ще одне фото дуже схожого персня, датованого кiнцем 12-го сторiччя.

Дух у Бiсмарка перехопило. «Мiй!» – вирiшив вiн щодо сигнета i одразу вiдчув, мовби перстень схвалив його рiшення. Мовби «потиснув» на мить мiзинець, потиснув i «вiдпустив» його так само, як рука вiдпускае iншу руку пiсля привiтального потиску. – «Жодних онлайн-аукцiонiв! Сам носитиму», – твердо вирiшив Олег.

І тут йому здалося, що перстень почав грiти його мiзинець. Не розумiючи, чи це вiдбуваеться наяву, чи наслiдок недосипу, Олег зняв його з мiзинця, поклав на долоню i замилувався золотим посланцем давнiх вiкiв.

«Дiйсно, теплий! – подумав. – Але не теплiший, нiж 36,6. Напевно, навпаки, вiд мого пальця нагрiвся!»

Дзвiнок мобiльника вiдвернув його увагу.

– Ви на роботу виходити збираетеся? – запитав незнайомий жiночий голос.

– Яка робота? – не зрозумiв Олег. – Менi дозволили поки що не приходити.

– Хто дозволив? – зажадала вiдповiдi жiнка.

– Адiк, – пояснив вiн i осiкся.