Ключі Марії

Сам купував.

– Ага, – кивнула Рiна. – Була б у тебе подруга, змусила б лiжко купити.

– Та була, i не одна, – Олег знизав плечима. – І не змусили.

– Тому, що зрозумiли – ти iм не пiдходиш. Як i твоя канапа. Коньяку наллеш?

– А якщо в мене нема?

– Тодi у мене е, онде! – вона опустила погляд на шкiряний наплiчник, що лежав на пiдлозi бiля ii нiг.

– Наллю, i в мене е, – промовив Олег.

Налив i iй, i собi.

– Здаеться, мене знову накривае, – в ii голосi зазвучало занепокоення.

– Що тебе накривае?

– Депресiя, страх.

Вона вихилила чарку i запитально подивилася на господаря.

Вiн знову налив.

– Може, тобi потрiбен психолог? – припустив Олег.

Рiна важко зiтхнула, подивилася на свiй манiкюр i враз немов заново ожила.

– Ти що-небудь викопав? – запитала вона раптом, «вистрiливши впритул» пильним поглядом в очi Бiсмарку.

– Звiдки ти знаеш? – Олег вiдчув острах.

– Ну, ти ж чорний археолог? Сам розповiдав.

Олегiв переляк минув. Вiн дивився iй в очi i не бачив у них жодноi небезпеки, тiльки ознаки чи то меланхолii, чи то п’яноi спроби зiбрати в «пучок» розсiяну увагу.

– Можу показати, – обережно запропонував.

Думав, що ось у цей момент ii очi спалахнуть, i погляд змiниться на спрямований i гострий. Але цього не сталося.

– Ну покажи, – вона знизала плечима.

Просто так показувати свою найцiннiшу знахiдку, яка викликала в нього захоплення, людинi, якiй, здавалося, захоплення було не притаманне, не дуже хотiлося. І Олеговi спали на гадку менш цiннi здобутки останнього часу: монети, медалi, iржавий револьвер.

Але показувати iй знахiдки, що не мають вартостi, теж не хотiлося. Вона обов’язково гмукне i, чого доброго, почне над ним iронiзувати.

– Гаразд, – в Олеговому голосi прозвучала рiшучiсть. – Тiльки ти нiкому нi мур-мур. Зрозумiла?

З виразу Рiниного обличчя було видно, що ii очiкування зросли, вiдсунувши депресiю i меланхолiю на другий план. Вона кивнула.

Олег постарався якомога елегантнiше нахилитися пiд письмовий стiл.

– Я його ще не повнiстю очистив, – простягнув iй сигнет. – Тiльки обережнiше, я його в кислотi вимочую.

Їi пальцi при згадцi про кислоту завмерли бiля самого персня. Вона нахилила голову до його долонi.

– Якi смiшнi! – промовила, роздивляючись печатку. – Удвох на одному конi.