Ключі Марії

Золото чистилося легко, i дуже скоро Бiсмарк прикипiв поглядом до зображення, що вiдкрилося, до двох лицарiв зi щитами i мечами, що сидiли на одному конi. Зображення здавалося наiвним, але ця наiвнiсть тiльки пiдкреслювала довжелезну часову дистанцiю, що простягнулася мiж нинiшнiм моментом i епохою, коли цей перстень уперше одягнули на палець.

– Цiкаво, скiльки за нього запропонують на онлайн-аукцiонi? – замислився Олег.

Несподiваний дзвiнок у дверi змусив його здригнутися. І одразу охопив переляк, адже так просто прийти до нього без попередження мiг тiльки Адiк, якого вiн, зрештою, запевнив, що бiльше нiчого пiд муром Софiйського собору не викопав.

Машинально Бiсмарк опустив частково очищений перстень в розчин щавлевоi кислоти, а слоiк сховав пiд стiл, подалi вiд очей. Штопфери, шило i шматочки глини – все, що лежало перед ним на газетцi, загорнув i сховав у верхню шухляду. Ще раз окинув поглядом кiмнату, чи не залишилося щось, що може зрадити його недавне заняття.

Вiдчиняв дверi, навiть не запитавши, хто там.

Перед ним стояла, похитуючись, Рiна у яскраво-жовтiй куртцi-вiтрiвцi. Вочевидь, вже випила. Рукою вона притримувала на плечi лямку шкiряного наплiчника.

– Що, не чекав? – видихнула i посмiхнулася.

– Нi, – признався Олег. – Та i я ж… Я ж тобi адреси не давав.

Рiна махнула рукою i зробила крок вперед. Бiсмарк вiдступив, пропускаючи ii в коридор. Вона скинула черевички, ледве потрапила петлею куртки на гачок вiшалки i пройшла, похитуючись, далi. Вже в кiмнатi вiдсунула стiлець вiд столу i всiлася.

– Ти що, на канапi спиш? – щиро здивувалася.

– Так, а що?

Вона гмукнула i несподiвано гикнула. Обернулася до Олега. Попросила води.

Гикавка минула разом з першим ковтком.

– Ти мене погодуеш? А то я щось зголоднiла!

– Можу вермiшель зварити! – запропонував Бiсмарк. – І шпротний паштет е!

– Паштет залиш собi, – Рiна махнула рукою.

Олег мовчки пiшов на кухню. Поставив каструлю з водою на вогонь.

– Отже, у тебе ще серйозних стосункiв не було! – мiркувала вона, жуючи вермiшель i знову озираючись на канапу.

– Чому ти так думаеш?

– Ти знаеш, що дiвчата бачать в канапi?

– Що?

– Розпусту i випадковi ночi!

– Ну я тут один живу, менi вистачае, – промовив Бiсмарк. – Вона, до речi, не стара.