Звитяга, слава і любов

– Не кажи дiд, ми вже пройшли iспит, – замiтив Трохим, махнувши шаблею. – Моя бабуся говорить: йди вгору й будеш на висотi.

– Що ви там пройшли, то ж пiд Жовтими Водами репетицiя була, якби реестровi козаки, котрi були на службi у Речi Посполитоi, не стали на бiк Богдана Хмельницького, то не була би легкою ваша перемога, багато би кровi пролилося. Ну ж бо, Пахомка, бери шаблю. Пiсню заспi-вуй! – командував дiд.

– Бийся, бийся, за свободу бийся, а ти пiсня вiльна, нiби рiчка лийся, – затягнув Трохим.

– Лях[6 - Лях – поляк (устар.)] ошуюю, – кричав дiд, – iще ззаду пiдступають, махай, махай, руби ворога! Так, так, молодець!

2. Травниця

Гликерiя помiшувала в казанку галушки та пробувала на сiль. Їй ще не було i сорока. Струнка, чорнобрива, з густим русявим волоссям пiд яскравою квiтчастою хусткою, вона була просто красуня. На шиi у неi було три ряди намиста з червоного скла, а ще нитка з сонячного бурштину, котру iй подарував на заручинах ii наречений, тепер вже сотник Тихон Лобода.

Гликерiя сполоснула руки пiсля муки та почала рiзати зелену цибульку, зiрвану з грядки.

– Зараз вже суп буде готовий, поiж, Марiчка, а потiм пiдеш в балку, – умовляла Гликерiя дочку.

– Вiн ще гарячий, я зараз не хочу. Я на суп дiда Якима запросила, якщо прийде, нагодуйте його i дайте йому це розтирання, – попросила Марiчка.

– Дам, дочка. Дiд Яким добрий козак! А як вiн твою бабусю любив. Стiльки битв пройшов дiд Яким, скiльки поранений був, а ось, Бог послав такий довгий вiк, а мати моя, Уляна, молодою загинула, царство iй небесне, – перехрестилась на iкони Гликерiя.

– Наберу збору i повернуся. Багато поранених козакiв, та ще й ляхiв полонених, багато трав треба, – зiтхнула дочка.

– Ти усiх лiкуеш, i наших, i полонених, добра твоя душа.

– Вони ж хворi, немiчнi, собаку й ту жаль, а то людина, – мiркувала Марiчка.

– Якби вони так само вважали, то i не було би цiеi вiйни, – зiтхнула Гликерiя.

Марiчка взяла корзину i вийшла на подвiр'я. Вона подивилась на небо. Воно було яскраво-блакитним з бiлоснiжними, схожими на розкиданi пластiвцi хмарками. Марiчка пiшла за хутiр, де починалась балка, яка вела до гаю. Через балку тiк струмок, тому в низинi приживалися вологолюбнi рослини, а тi, котрим не треба було багато вологи, селилися вище. Дiвчина часто ходила сюди збирати лiкувальнi трави, котрими рясно обдаровувала земля.