Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

 – Там, здаеться, теж кафешка е!

– Еге, – пожвавився сусiд. – «Кафе» на Повiтрянiй, 24! Там такi смiшнi цiни! Зеник iз Ткацькоi там нещодавно на п'ятнадцять гривень так напився, що два днi на роботу не ходив. Його там i спати залишили, от який сервiс! Спробуй у «Макдональдсi» засни! Нiзащо в свiтi! Викинуть, як… як… – сусiд-водiй чи то втратив нитку, чи то просто одне потрiбне слово i знову озирнувся до своiх пасажирiв.

– …як тварюку останню? – запропонував свiй варiант кiнцiвки Аудрюс iз м'яким литовським акцентом.

– Ага, – кивнув погоджуючись водiй.

Бiля будинку номер 24 по вулицi Повiтрянiй Алiк i Аудрюс вибралися з жовтого «москвича».

– Я як назад iхатиму – загляну до вас, – напучував iх сусiд-водiй. – Коли що, додому пiдвезу!

Аудрюс, побачивши перед собою вивiску «Гастроном», одразу попрямував до входу.

– Гей, нам не туди, правiше! – крикнув йому в спину Алiк i, коли литовець обернувся, вказав йому рукою на малопримiтну, але багатообiцяючу, особливо на порожнiй шлунок, вивiску «Кафе».

Усерединi було гамiрно й накурено, а значить – затишно. За кожним столом гула розмова, пилося пиво, душевно хрускотiла на недоглянутих, але гострих зубах сушена риба. Легкий мат додавав енергii цьому хору вповiльнених алкоголем чоловiчих голосiв.

– Он, – Алiк ткнув пальцем у правий далекий кут.

Там дiйсно за столом сидiли тiльки двое, а могли до них сiсти ще не менше чотирьох.

– Ти йди сiдай! Я вiзьму! – скомандував Алiк i вiдiйшов до прилавка, пiд склом якого, прикрашенi цiнниками, що викликали посмiшку, лежали продукти, якi рiдко псуються.

Двое сусiдiв по столу, один у свiжовипраному ватнику, другий у костюмi з краваткою, шанобливо приглушили свою розмову, коли Алiк поставив на стiл два келихи пива i тарiлку, на якiй безсоромно вмостилися двi котлети по-домашньому, два солонi огiрки та двi таранi розмiром з долоню.

– Ти менi все-таки скажи, що думаеш! Наш кадебешник сказав правду? – запитав Алiк, уже всiвшись навпроти литовського друга.

Аудрюс знизав гострими плечима. Його куртка лежала поруч на лавцi, а синiй поношений светр видавав недостатнiсть м'язового i жирового покриву кiсток.

– Ти обидвi iж! – Алiк недбало, але шанобливо кивнув на котлети. – Ти тепер в Європi… Там вижити складнiше…

Аудрюс узяв котлету пальцями, пiднiс до носа, понюхав i посмiхнувся.

– Може, i справдi, – сказав вiн, дивлячись на котлету в руцi.