Бікфордів світ

Знищити, зрозумiвши, що неправильно це, як дорога, що вiдводить од колодязя в пустелю. Знищити, щоб розчистити нащадкам або природi мiсце для нового творення, для нових паросткiв або нових храмiв.

А потрiскування вогнища стало голоснiшим, i заглушило воно звучання дзвона.

Іван Тимофiйович розплющив очi й побачив, як iз отворiв мiж iконами показались язички полум'я, що почали облизувати вогнем краi ликiв.

– Святi, а горять… – здивовано сказав старий, втупившись в iкони одержимим поглядом.

«Спас у силах» почав покриватися темними плямами – дошка прогоряла.

Святi обкипали фарбою у вогнi. Шипiли дошки. Вiд них iшов солодкуватий запах. Полум'я пiднялося в половину людського зросту. Стало жаркiшим i яскравiшим. Іван Тимофiйович вiдiйшов на два кроки й зупинився на порозi каплицi. З вдячнiстю подивився вгору, на нiчне небо.

– Адже можеш, якщо гориш! – прошепотiв вiн.

І, немов почувши його шепiт, полум'я розлилося по всiй каплицi, по стiнах, по стелi. І тiсно стало полум'ю.

Вiдскочив Іван Тимофiйович надвiр.

Замилувався iскрами, що пiдiймалися вгору.

– Ну от, – зiтхнув вiн. – І знамення може бути рукотворним.

А полум'я пiднiмалося, проривалося крiзь дах, i впав дах, i стiни, здригнувшись, осiли.

Іван Тимофiйович пiдняв дошку, що горiла й випала з пожежi, й понiс у будинок. Немов факел, вона освiтила велику кiмнату. І став вiн при свiтлi цього факела скидати на пiдлогу все дерев'яне, здатне зайнятись i стати ще одним рукотворним знаменням.

Нiч iще тривала, але палаючий скит щосили розганяв морок, готуючись зустрiти вранiшне свiтило.

А Іван Тимофiйович сидiв пiд кедром-дзвiницею i ловив ледве чутне в шумi пожежi гудiння дзвона. Слухав единий звук, який залишив вiн свiту на згадку про себе. Тiльки що ця пам'ять? Один, нехай хоч i довгий, але тiльки звук…

8

Машину мiцно струсонуло – видно, потрапило щось пiд колеса, – i вiд цього поштовху враз прокинулися i шофер, i Горич. А машина, здолавши перешкоду, вже спокiйно iхала далi.

– Камiнь, чи що? – припустив Горич.

Шофер знизав плечима.

– Менi звуки снилися, – сказав вiн. – Потяг торохтiв, потiм машина з сиреною довго верещала, потiм кричав хтось…

– Щасливий ти, – зiтхнув Горич. – Менi нi бiса не сниться.

– Не журися. Зате ти пам'ятаеш багато, а я ось майже нiчого…

Обое потяглися в темрявi, розпростали плечi. Шофер поклав за звичкою руки на кермо.

– Пригальмуй! – попросив Горич.

– Навiщо?!

– Вiдлити треба.

Шофер пiдняв важiль ручного гальма.