Бікфордів світ

Отже, вогонь несе оновлення, знищуючи минувшину й сьогодення.

І що е знамення, як не полум'я?! Що е тепло, як не вiдстань мiж вогнем i простягненими до нього долонями?

Іван Тимофiйович опустився навпочiпки бiля багаття, що ще не розгорiлось. І почув трiск звiдкись згори. Пiдвiв голову. Шумiла чорна «сковорiдка». Крiзь шуми та хрипи прорвався далекий голос: «Передаемо зведення для Воркути, Анадира та районiв Крайньоi Пiвночi. За останнiй час Радянська армiя здiйснила ряд успiшних спроб звiльнення народiв Захiдноi Украiни, Захiдноi Бiлорусii, Молдавii i Бессарабii.

На жаль, не вдалося звiльнити народ Фiнляндii, на багатостраждальнiй землi якоi залишилося лежати багато наших героiв, що вiддали життя за свiтле майбутне… Вшануемо ж iх пам'ять хвилиною мовчання. Просимо всiх устати…»

Іван Тимофiйович звiвся на ноги, в нерозумiннi дивлячись на джерело звуку. Джерело мовчало. А вогнище все нiяк не розгорялося. Чи то не вистачало вогню сили, чи то руху повiтря. Розкрив Іван Тимофiйович вiконце в каплицi – й вiдразу прохолоднiше стало.

І побачив вiн у вiконцi мiсяць, що плив жовтим ликом до землi.

І знов озирнувся на вогонь, який ледве горiв. Згадав оповiдки дiда про язичникiв, якi жили й вiрували ще до старовiрiв, до християн. Вiрували у вогонь, у сонце i приносили вогню жертву. Так, може, i цей вогонь чекае жертви?! Адже доки вiра мiнялася, вогонь залишався таким самим, як i тисячi рокiв тому. І так само горiв, так само свiтив уночi, так само зiгрiвав житла.

«Так, – подумав раптом Іван Тимофiйович.

 – Потрiбна жертва…»

Вiн пiдiйшов до iконостаса, поглянув на обличчя святих. Вийняв iз iконостаса iкону Богородицi й притулив ii до вогнища ликом догори. Знову повернувся до iконостаса. Вийняв «Спаса в силах», поставив поряд. Одного ряду iконостаса вистачило для того, аби обкласти iконами вогнище, що нiяк не розгорялося.

Бiля вогнища, обкладеного образами, опустився Іван Тимофiйович на колiна, заплющив очi й зашептав молитву, але в кiнцi ii не вимовив «Амiнь», а просто замовк.

І очi розплющувати не захотiв. Слухав неголосне звучання дзвона й тихе потрiскування вогнища, що проступало на його фонi.

І раптом прийшов до нього спокiй. Прийшли думки про мудрiсть, i зрозумiв вiн, що тiльки зараз наблизився до справжньоi, а не книжковоi мудростi. Адже iстинна мудрiсть полягае не в твореннi та змiцненнi вже створеного, навiть якщо воно вiрне. Вища мудрiсть – знищити те, що будував усе життя i що пращури будували.