Бікфордів світ

В усiх болiли руки, та сильнiшою за бiль була гордiсть за зроблене, гордiсть за пiднесений iхнiми руками до неба дзвiн, який хоч i мовчить поки що, але обов'язково загуде i прикличе Господа вказати iм шлях, вказати iм вихiд до людей, якi не чекають iх, але можуть допомогти, прийняти i зрозумiти iх. А якщо навiть не зрозумiють iх люди, але хоч би приймуть, якщо навiть приймуть тiльки для того, щоб вiддати за братiв своiх дочок, – однаково не буде пiзно вiдвести своi майбутнi сiм'i знову в тайгу й побудувати новий скит, аби жити в единiй вiрi, в единiй радостi й, коли приходить час, у единiй скорботi.

Довго стояли вони пiд кедром в очiкуваннi вiтру, але час услiд за сонцем iшов у захiдну сторону, i навiть тайгове життя затихало, наближаючись до ночi. Непорушна тиша затамувала подих людей, i стояли вони в кам'яному зацiпенiннi, пiдвiвши очi до неба i розглядаючи на його темно-синьому тлi справу рук своiх.

Сонце сховалось, але по його слiдах на небо забирався неквапливий круглий мiсяць, i було зрозумiло, що настае нiч. Десь недалеко завив пронизливим виттям вовк. Криком вiдповiли йому нiчнi птахи. Андрiй, опустивши голову, помiтив iжачка, що бiг у вiдчиненi ворота скиту.

– Не потрiбно так чекати… – видихнув Іван Тимофiйович. – Зазвучить – одразу почуемо. А вiтру, мабуть, не буде вночi – бач, який яскравий мiсяць там…

І повернулися вони до своiх будинкiв. Іван Тимофiйович сiв на лаву бiля вiкна, за звичкою глянув у небо – i тут голова його пiшла обертом.

– Невже надiрвався! – прошепотiв Іван Тимофiйович, осiвши на лаву й пiдiбгавши пiд себе ноги. – Невже…

І почувся йому звук, протяжний i манливий, але не було сил нi встати, нi очi розплющити.

Так само стрепенулися вiд звуку брати, але, прислухавшись, заспокоiлися – знову вив вовк, видно, не давав спокою його душi такий яскравий i низький мiсяць.

Уранцi Іван Тимофiйович прокинувся й вiдчув, що за нiч рокiв десять прожив. Руки тряслися, настирливо болiв живiт. Страшно йому стало вiд того, що побачать сини батька свого таким розбитим, наче вiн у лапах у ведмедя побував. Пiдвiвся вiн iз лави й вийшов на порiг будинку. Сiв на сходинку дерев'яну i завмер. І нiчого не почув вiн, окрiм тишi, подiбноi до тiеi, що звучала минулого вечора, поки не прогнало ii вовче виття.