Бікфордів світ

Андрiй зайнявся вузлами, а тут i Микола приспiв зi здоровенним iржавим гаком. Вбили його обухом сокири у верхiвку дзвону, просилили кiлька разiв крiзь гак кiнець мотузка й туго зав'язали.

Андрiй же тим часом уже дерся по сучкуватiй драбинi до верхiвки кедра. Довжини чорного смоляного мотузка вистачило не лише верхiвки дiстатися, але i вниз опуститися. Володимир схопив другий кiнець мотузка, що опустився з дерева, натягнув його, вiдiйшовши на два кроки назад, i так стояв, чекаючи, коли брат злiзе вниз.

– Ну, благослови нас Господь! – видихнув Іван Тимофiйович i теж взявся за мотузок.

Так вони вчотирьох, ухопившись за один кiнець, потягнули мотузок на себе, i зрушився з мiсця дерев'яний дзвiн, пiдповз спершу ближче до кедра, залишивши на землi широкi подряпини, а потiм почав поволi пiднiматися вгору. З тяжким напруженням, iз тремтiнням у м'язах працювали Іван Тимофiйович i трое його синiв, перехоплюючи смоляний дряпучий мотузок, але бачили вони, що з кожним зусиллям усе вище злiтае гудодзвiн i все менше залишаеться до вершини, i ще сильнiше напружувалися вони, поспiшаючи зрадiти закiнченню богоугодноi справи.

Але справа раптом зупинилася, коли гудодзвiн уперся в один iз довгих сучкiв, що був недалеко вiд крони. І полiз тодi вгору Микола, щоб допомогти дзвону вище забратись. І ще важче стало втрьох утримувати дерев'яного равлика дзвону Івану Тимофiйовичу i двом його синам.

– Стiй! Досить! Дiйшов наче, – скомандував хрипким од напруги голосом Іван Тимофiйович, вдивляючись пильно в крону дерева. – Тепер треба закрутити мотузок навколо стовбура навiки…

Так Іван Тимофiйович i Володимир тримали натягнутий мотузок уже бiля дерева, а Микола з Андрiем обкручували його кiнець навколо стовбура, зав'язуючи багато вузлiв.

Незабаром вiдпустили мотузок батько та старший син, i тятивою лука кинувся вiн до дерева, через що посипалася на землю зiдрана кора. Завмерли батько й сини, вдивляючись угору й чекаючи почути звук. Але було тихо, вiтер не шепотiвся з кронами, i свiт хилився до вечора.