Австро-Руські спомини (1867-1877)

Щоб дати тому попiвству сатисфакцiю, редакцiя «Правди» напечатала таку замiтку, що це, мовляв, православне попiвство в Росii гiдне сатири народноi, а наше, галицьке (унiатське) – зовсiм iнше! А як уже навiть з такого погляду виходило те, що «Правда» не схотiла печатати мого оповiдання про те, як киiвський православний митрополит виступив першим ворогом украiнськоi мови, я нiяк не змiг розумiти.

Та я б ще мiг з цим примиритись, коли б «Правда» давала хоч що-небудь живе, iнтересне. А то мертвячина та схоластика, – навiть в статтях про такi речi, як твори Шевченка.

Я мусив написати приятелям на Украiну, щоб не винуватили мене, що нема моеi працi в iхньому органi i, звiсно, не пожалував пера, щоб висмiяти схоластику того органу. Получив я вiдповiдь, що самi приятелi моi (основателi «Правди») аж в сум прийшли, прочитавши «Правду», а особливо статтi про Шевченка, i що Костомаров, перед котрим читано мiй лист, згоджувавсь, що я в ньому вiрно схарактеризував «бездарнiсть i тупiйство» тих статей i всього галицького змiсту «Правди». Певно, авторитет Костомарова помiг тому, що украiнськi приятелi написали у Львiв, чому там не печатають моiх праць. Зайшла об тiм переписка i з Вiднем, i з Навроцьким, котрий мусив був стати в редакцii «Правди», але його, як писали менi, Голуховський перенiс навмисне «на Мазури», щоб вiдiрвати його вiд «Правди». В один майже час получив я листи вiд Навроцького i вiд приятеля-сiчовика, що моiх праць у «Правдi» не печатають через те, що редакцiя бачить там «саму негацiю й нiчого будуйчого».

Це мене вхопило за живе, i я, знову покинувши свого «Непобiдимого Мiтру», сiв писати довгий огляд, котрий потiм появивсь пiд назвою «Лiтература росiйська, великоруська, украiнська й галицька». Там я задумав критично переглянути всю тодiшню украiнофiльську i народовську ортодоксiю, показати ii безосновнiсть перед реальними обставинами й потребами, зробити те ж саме i з ортодоксiею москвофiльсько-панруською, – а нарештi дати нарис реалiстично-прогресивного украiнства й панруськостi зовсiм на iнших пiдставах.

Замiр мiй лiпше всього вкладавсь у motto: Destruam et aedificabo![8 - Зруйную i воздвигну (лат.).] Але, посилаючи першу частину своеi статтi Навроцькому, я побоявсь, що таке motto покажеться претенцiозним, i перемiнив aedificabo на aedificibitis, причому з нервозностi навiть якось помилився.