Австро-Руські спомини (1867-1877)

Лукич бачить в шкiдливому й пiдлому мадяревi Панковичi трохи не народовця тiльки через те, що вiн виступив проти православiя й Росii, – що йому, як угорському чиновнику-епiскопу, було, звiсно, не трудно. Не диво, що при такому розумiннi угорсько-руських справ народовська пропаганда серед закарпатських русинiв не посуваеться. Не дуже-то вона йде, як бачу, й серед буковинчикiв, а надто у Вiднi, де, як вiдомо, в остатнi роки сiчовики i буковинчики стали трохи не на ножах, причому буковинчики посунулись ще далi, нiж колись, на бiк формального «москвофiльства».

Коли я вже забiг трохи наперед, то нехай уже скажу, що такому стану речей в товариствах молодiжi вiдповiла тепер i настрiй серед старших обох партiй, де з того часу лексикон обопiльних лайок навiть вбiльшився i при тому виразами, зовсiм уже не мудрими. «Ви об'единителi!» – кричать однi i думають, що сказали таке вже слово, що проти нього нiхто не встоiть. «А ви роз'единителi!» – вiдповiдають другi. Моральна вартiсть обох цих лайок виясняеться цiлком, коли згадаеш, що об'единитель у австрiйських Юзефовичiв значить те саме, що у росiйських сепаратист, роз'единитель. І не глядячи на це, навiть тi самi, що терплять в Росii вiд своiх Юзефовичiв, носяться в Австрii з криком: об'единителi!… Але ж вернiмося до 1872 року.

Із моеi флорентiйськоi переписки з сiчовиками того року я довiдався, що поновлюеться львiвська «Правда». Про це писали менi з росiйськоi Украiни, звiдки дано грошi (щось 700 рублiв) на початок дiла, писали з Вiдня i, нарештi, i з самого Львова – з редакцii «Правди».

Всi кликали мене писати до нового украiнсько-народовського органу. Редакцiя писала в формi навiть низькопоклоннiй (як потiм довiдався я, це звичайна австрiйська манера, котра не гарантуе Вас вiд грубостiв, коли це потребуеться далi iнтересами вашого «нижайшого слуги»). Я вiдложив набiк свого «Непобiдимого Мiтру» (Deum Solem Invictum Mithram), ради котрого я засiв був в Італii, i сiв за роботу для «Правди». Позаяк мене прохали поспiшитись, то я написав спершу невеличку рецензiю на прислану менi книгу Ганкевича «Фiлософiя у слов'ян», i, власне, на ту частину ii, в котрiй автор говорить про Росiю, очевидно, не бачивши, може, нi одноi книги фiлософськоi з Росii. Показавши запiзнiлiсть звiсток автора, я дав реферат про той вплив, який мала тодi в Росii в фiлософськiй лiтературi позитивна французько-англiйська школа, котра була тодi в Росii найпопулярнiша, – що й було характерною проявою. Далi я сiв за довшi працi.