Австро-Руські спомини (1867-1877)

З цього настрою користуються панславiсти московсько-реакцiйного напрямку, до котрих прихилялась завше частина русинiв, котра належала тодi до товариства «Русская основа», куди входили всi буковинчики й угорськi русини, що вчилися у Вiднi. Щоб одрiзнитись од таких землякiв, сiчовики вiддалялися вiд усяких панславiстичних зборiв, в чому сходилися з поляками. Через те, звичайно, в усiх кореспонденцiях в слов'янськi, в тiм числi й росiйськi газети про всякi урочистi збори вiденських слов'[янських] товариств стояла стереотипна фраза: «Були всi слов'[янськi] товариства, окрiм полякiв i украiнофiлiв».

Менi таке поступовання сiчовикiв вдавалось нерацiональним i непрактичним. Я силувавсь впевнити iх, що сама по собi iдея панславiзму не противна украiнству, котре, власне, i почалося як серйозний рух федерально-демократичним i гуситським панславiзмом Костомарова й Шевченка («Посланiе до Шафарика»), i що украiнцi замiсть того, щоб вiддалятись вiд слов'ян, мусять при всякiй пригодi сходитися з ними, щоб манiфестувати, власне, той панславiзм, котрий безпремiнно мусить знайти собi бiльшу симпатiю в молодiжi слов'янськiй, нiж раевщина.

При тому, казав я, не слiд сiчовикам виступати й ворогами Росii народноi й культурноi, а напроти, слiд показувати приязнь до неi, а тим паче треба виступати проти росiйськоi реакцii й абсолютизму.

Вся моя аргументацiя вiдскакувала вiд моiх кореспондентiв, як кавчук вiд стiни.

Менi одповiдали всякими резонами, мiж iншим, i такими, що, мовляв ми мусимо сходитися не з одними слов'янами, а й з нiмцями, i мадярами, й т. iн.

Не скоро вже, коли в «Сiчi» склалась – заходом О. Терлецького i за помiччю нашого кружка – величенька бiблiотека, в котрiй було зiбрано найважнiше про Украiну, а також всi росiйськi класики, важнiшi iсторичнi й етнографiчнi видання i про Бiлу Русь i Московщину, та коли ця бiблiотека й особистi стосунки привели до «Сiчi» чимало i молодiжi росiйськоi – почало сповнятись те, що я радив в 1872-1873 рр.

Та й досi ще на панславiзм косим оком дивляться галицькi народовцi усяких барв, так що й цей бiк Костомарова iм навiть малозвiсний. Інтересно, що про автобiографiю Костомарова, в котрiй есть i програма його слов'янського товариства, нiхто нi слова не сказав в Галичинi, – вона навiть не поiменована в «Історii лiтератури» д. О.