Австро-Руські спомини (1867-1877)

Пiсля розмов ми поклали перш усього постаратись зiбрати для «Сiчi» бiблiотеку, чим мусили зайнятися моi приятелi, котрi повертались в Росiю. Вони й справдi прислали у Вiдень книги украiнськi, окрiм того Костомарова, Гоголя i т. iн. А я взявсь здобути для «Сiчi» петербурзькi журнали й газети, в котрi я писав. Друге дiло, котре вийшло з цього нашого пробутку в Вiднi, була участь, котру взяли молодi галичани в збираннi матерiалу для iсторичних пiсень. За це дiло взявсь д. Мелiтон Бучинський i виконав його на славу! Вiн здобув готовi вже записи вiд кiлькох землякiв i зорганiзував цiлий пiвчок записувачiв, так що, повернувшись у Киiв, я застав цiлi пачки присланих ним пiсень, впорядкованих lege artis[7 - За всiма правилами мистецтва (лат.

).]: кожна на осiбному листочку, з помiткою сторони, оселi, записача. Скарб цей i досi не вичерпався, бо й досi не викiнчено видання укр[аiнських] полiтичних пiсень, та святi знають, коли i викiнчиться, бо в 1886 р. менi написав кружок наших щирих землякiв, що почате мною видання («Полiт[ичних] пiсень украiнського] народу в XVIII i XIX ст. ») для них шкiдливе{Шкiдливе також i повне видання «Кобзаря» Шевченка!}! Окрiм спецiально полiтичних пiсень, д. Бучинський передав нам у Киiв цiлi збiрки, котрi теж лежать дурно в мене: я кiлька разiв обертався до рiзних галичан, що радий передати тi пiснi для друку, та з того нiчого не виходить. Львiвськi народовцi не мають з чого печатати твори «велетня» (як вони кажуть) народу, бо видають папiр i заходи на «класичнi» драми, комедii, подорожi й т. iншi твори своiх проводирiв, – твори, вiд котрих по крайнiй мiрi я, грiшний, позiхаю, роздираючи рот аж до ухiв, – а певно ж хто-небудь, людина з бiльш «класичним» смаком, нiж я, ними ласуе! А твори «велетня-народу» хай полежать!

Розпрощавшись з сiчовиками, я поiхав у Гейдельберг, а потiм в Італiю, де зостававсь двi зими (1871-2 i 1872-3), безперервно переписуючись з сiчовиками, а найбiльше з одним з них.

Переписка дотикалась усяких новин в Галичинi й усiй Слов'янщинi, лiтературних праць моiх i iнших справ «Сiчi» i других товариств слов'янських, а найбiльше руських у Вiднi. З останнього поводу менi доводилось дуже споритись з моiм звичайним кореспондентом. Як звiсно, всi слов'янськi товариства у Вiднi доволi панславiстичнi i почастно не пропускають пригоди (а тодi напроти нiмецько-бюргерському централiзму ще бiльше) показати свою симпатiю до Росii.