Австро-Руські спомини (1867-1877)

В дальших розмовах наших з сiчовиками виявилось, що для них наша Украiна сама в собi i у вiдносинах до Росii terra incognita[6 - Земля незнана (лат.).]: нi iсторii, нi географii, нi порядкiв наших, навiть лiтератури спецiально украiнськоi вони не знали, а вже про книги, писанi про Украiну ж, та «по-московському», хоч не питай: так, не знали вони творiв нi Гоголя, нi Костомарова. Коли ми дивувалися тому, то нам одповiдали не тiлько, що того в них не легко здобути, а навiть i таке, що знати те i необов'язково, бо то все «московське».

А коли ми на те казали, що хоч би й так, то все ж, не знаючи таких речей, ми не тiлько були б глухi й нiмi, а навiть про нашу Украiну нiчого б не знали, на те нам потроху почали закидати, що ми лихi патрiоти. В поглядах на вiдносини Украiни до Росii, до росiйськоi культури й лiтератури виявлялись в сiчовикiв думки зовсiм фантастичнi. Вони просто прикладали до того всього австрiйську мiрку, та ще й спецiально взяту з вiдносин Цiс – i Транс-Лiтавii. Переяславська умова 1654 р. здавалась iм чимсь подiбним до угорськоi конституцii 1848 рр.; Москва так само порушила Переяславську умову, як Австрiя – угорську конституцiю пiсля 1849 р., а потiм почала московити Украiну, як Австрiя германiзувала Угорщину, а тепер мусить також признати Rechtskontinuitat украiнський, як Австрiя признала угорський. Того, що гетьманщина 1654 р. – зовсiм не вся Украiна й що пiсля того було кiлька умов, котрi затерли ту першу (що б сказали нашi сiчовики, якби почули тодi, що, як тепер вияснилось, в 1654 р. не було майже нiякоi умови?!), що помосковлення йшло у нас поволi й за помiччю самих наших землякiв (починаючи з «чернi» й славного Запорожжя в 1658-1663 рр.), в котрих не було свiдомого нацiонального чуття, що й тепер його нема в бiльшостi наших освiчених класiв, а в народi есть тiльки неясне чуття, що вiн не «кацап», але нема ясноi думки про те, хто вiн? – i що через те все ми мусимо виходити навiть у своему автономiзмi не вiд трактатiв i навiть не вiд принципу нацiональностi (котрий панрусисти повертають проти нас), а вiд загальних лiберально-демократичних принципiв полiтичних i культурних та вести роботу знизу вгору, не брикаючись проти москалiв як нацii, а навiть добиваючись вкупi з ними вольностi iндивiдуальноi й краевоi, в рамках котроi тiльки i може поставитись серйозно i наш нацiональний принцип, – цього всього слухали вiд нас нашi сiчовики як чогось зовсiм чудного, а в усякiм разi незгiдного з нашим украiнством.