Австро-Руські спомини (1867-1877)

Нас тодi з'iхалось у Вiднi четверо росiйських украiнцiв: я з жiнкою та двое приятелiв, бувших моiх слухачiв по унiверситету, з котрих один узявсь за мене доглядати переписку iсторичних пiсень на час мого пробутку за кордоном. З галичан ми бачились з членами «Сiчi», про котру не раз писав прихильно в «С[анкт]-Петербургских ведомостях», де я один час вiв (з Киева) слов'янську хронiку {Про це варто сказати два слова. Редактор газети, покiйник Валентин Корш, думав, що я в Киевi професор слов'янськоi фiлологii, через те, що я цитував сербськi, чеськi i iн.

газети i книги. В Петербурзi, казав вiн менi, нема зовсiм знаючих слов'янськi мови, окрiм завзятих спецiалiстiв, котрi всi (окрiм Пипiна i Ровiнського) не належали до лiберальноi печатi. Варто спом'януть, що друга моя спецiальнiсть в газетi, – по просьбi Корша, – була полемiка з московськими газетами (Каткова й Аксакова).}.

Молодшi моi приятелi ранiше мене прибули до Вiдня й познайомились з сiчовиками, то й цi були смiливiшi з ними, нiж зi мною, бо (як це кинулось нам у вiчi зразу) галичани, як i нiмцi, а надто австрiйцi, далеко бiльше звертають увагу на iерархiчнi одмiни, нiж росiяни.

Незабаром один з моiх приятелiв переказав менi, щоб я був обережний в розмовах про папу i римську церков, бо деякi сiчовики образились на мене, хоч не смiли того менi заявити. Я, як i всi ми, росiяни, а по крайнiй мiрi – кияни унiверситетського виховання, не маючи нiяких конфесiйних тенденцiй, не думав навiть чiпати навмисне папу, як i поклонятись йому, сказав щось таке в «Сiчi» мимоходом, читаючи газети, в котрих тодi частенько говорилося про папу з поводу недавнього входу iтальянського короля в Рим та починавшогося скрiзь Kulturkampf'а пiсля Ватiканського собору. Тепер я наткнувсь на землякiв, та ще й сопартiйникiв, народовцiв, перед котрими менi не вiльно було показувати симпатii до iталiйськоi вiльностi й едностi i антипатii до Sylabus'y[5 - Посланiя – енциклiка (лат.).] Пiя IX! Звiсно, я вiдповiв, що буду бiльш обачним щодо форми моiх думок, але сутi iх змiняти нi для кого себе обов'язаним не вважаю. Це була перша в своему родi наука менi, наiвному росiйському прогресисту, котрий знав доти одну тiльки цензуру – полiцейську, що есть далеко страшнiша цензура – громадська, добровiльна! Згодом я все бiльше дiзнававсь ii у своiх австрiйських землякiв, а нарештi побачив ii i в росiйських украiнофiлiв далеко бiльше, нiж ждав. Окрiм усього iншого, в останньому не можна не бачити впливу галичан i на росiйських украiнцiв.