Дев'ять братiв i десята сестриця Галя

Вже мати у печi запалила – дрова знов трiщать, полум’я шиба, i димно у хатцi; в вiконце свiтить ясне сонечко, i блищить снiг бiленький. От i снiдання iм готове, й мати поспiшаеться йти на поденщину, i приказуе iм бути розумниками, й iде собi.

У недiлю, в усяке свято iм краще було: мати не ходила на роботу, можна було влiзти у ii латанi чоботи, загорнутись у ii праховеньку кожушаночку i хоч трудно, а усе-таки можна було погуляти коло хатки – i вони всi гуляли по черзi, навiть Галя, що сама уся була, може, не завбiльшки чобота.

Потому мати iм казки усякi розказувала й усякi бувальщини. I що ж за такi славнi часом казки, що то за смiшнi такi! I дуже б багато вони смiялися й тiшилися, коли б iм не мiшало неньчине обличчя – таке обличчя помучене та посмучене, дарма що вона не прискаржуе нiчого й сама з ними разом всмiхаеться на усе смiшне та потiшне у казцi.

Одного разу мати прийшла додому i, входячи, покликала старшого сина.

– Що, мамо? – одказав старший син i скочив з печi назустрiч iй.

– Що? Що? Що? – покрикнули другi всi й посипалися з печi, як достиглi грушки, а Галя простягала рученята до меншого брата й гукала вже:

– Кулiш! Пшоняний кулiш!

– Нi, – одказували брати, купчачись, товплячися цiкавi коло неньки.

– Нi! Пождiть, пождiть, моi голуб’ята, —промовляла мати, скидаючи з себе одежинку, притрушену снiгом, та ледве дихаючи вiд утоми.

– Бублики! – гукнула Галя трохи неспевна й наче лякаючися.

– О! О! О! – почулося помiж братiв, i що то у кожному тому «о!» було дива та радощiв!

– Бублики ж! – гукнула Галя вже смiло i в долонечки заплескала.

– Галю! Галю! Послухай-бо, – промовив менший брат, – слухай-бо, мама принесла чоботи!

– О, чоботи! – вигукнула Галя, наче занеслася вже у саме небо голубе, та й зчепила ручечки…

Еге ж, се таки й були чоботи. Старi, приношенi, маленькi чоботи з великими латками на обох. Свiте мiй! Як же тi чоботи з рук до рук передавалися! Чоботи розглядали, чобiтьми любували, а Галя то ледве що не вицiлувала чобiт, вона вже й устоньки цяпочкою склала, та засмiялася, й не барячись хвилиноньки, пожадала собi у чоботи вбратися i протягнула зараз голiсiнькi нiжечки обидвi й на усiх дивилася радiсно та жалiбненько такеньки, що у мет ii вбрали у чоботи й постановили серед хати, немов гарне малювання, тiльки ще зроду-вiку, мабуть, не було малювання з таким личеньком смiючим, з такими очима танцюючими.

Брати дивували, яка-то Галя гарна у чоботях, i мати хвалила теж.