Три долi

Три долi

Вовчок Марко

Марко Вовчок

ТРИ ДОЛI

I

У слободi я родилась – П’ятигiр. Там, недалечке од нас, – може, коли Слободянськi сторони доводилось переiздить, то чували, – стара жона викопала печери у крейдянiй горi? Тридцять чи сорок лiт копала, – такi великi викопала, господи! Було, ми ходимо малими по печерах тих, – запалимо вiти сосновi та й ходимо; а хiд узенький та низький i дуже трудний. Мiж людьми йде, що була то жона вельми древня й немочна, а духу великого.

То, було, як вже iй сили перейметься – упаде по трудах тяжких та тiльки заплаче до бога, то – як зiлля пiд росою – знов одживiе та й знов копа i копа. Була вона господом улюблена. Така осталась пам’ять ii свята.

Як вийти з тих печер та стати до сонця, – перед тобою усе тiльки гори крейдянi бiлiють високi, а мiж горами тими узенька рiчка, прозора i глибока, дзюрчить. Прудко бiжить та рiчка гоней iз двадцять, до самоi луки зеленоi, – по луцi вже тихо i широко розливаеться i тихо далi лелiе попiд гаями, а там у високих очеретах десь пропадае.

Слобода наша над самою лукою рiчковою, на п’яти горах стоiть крейдяних, осаджена високо у давнi вiки од ворога татарина, щоб нагло не збiг; здалека зоглядали з гiр, ховалися й рятувались. Гори вже тi травою зеленiють, уросли садками густими. Межи бiлих хаток цвiте й вишня рясна, й тонковерха тополя пахучим листом шелестить; де над ворiтьми темна дрiбнолиста груша, як намет, укривае або гiллястий ясокiр буяе; в березi калина розрослася, повиростали верби.

З гiр на воду городи бучнi розвелись. Там-то зiлля, овощу! Там-то цвiту! Там-то стежечок i до води й до сусiди, i до другоi. Все то позбiгали, повиходжували легесенькi нiжечки дiвочi.

Наша хата на горi, на самому шпилечку стояла. Далеко й широко навкруги очима скинути.

Як-то часто приходять менi на ум молодi лiта: де що було, як… Вже старуха сива, а пам’ять молода не забулась…

Отсе наша хата стояла на шпилечку… Було, вийду, сяду на призьбi, прислухаюся, придивляюся.

Вечiр тихий; сонечко за гору пада, блищить вода червоно i тихо лелiе – не ронче; коло кожноi хати гомiн чути; там череду вже з пашi женуть, а там пiсень спiвають, а за рiчкою коваль куе… А ось вже й смеркае, небо мерхне i втихае земля, втихае – уже тихо. Нiч обняла.