Три долi

Висипались зорi золотi; зiйшов ясний мiсяць – i все те у прозорiй водi заблищало; защебетав соловейко, защебетав другий…

Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою, i прийняв мене мiй родич до себе, – Павло Булах звали. Його жiнка мене викохала сполом з своею дочкою; в iх хатi я й зросла, у iх i служити зосталася.

Родич мiй був хазяiн заможний, хлiбороб; шiсть пар волiв у його велося, два плуги орали на хлiб; брав i сiножатей у людей з сторiн. Ходив вiн часом i на Дiн, не щороку, а так, як йому по вигодi, привозив було рибу й спродував людям – хто попросить, а то й собi на споживок iшла.

З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що вiн дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував i брав його з собою малого, то ще тодi вiн закохався у дорогах. Як ходив вiн переймом, то ходив, коли йому пожадаеться, не поспiшаючись. Та вже, було, од дому до Дону, так як по своему садковi гуляе. Було, як прийде отее додому, та веселий:

– Жiнко! А та криниця в степу, бiля Роблених Могил, зовсiм засипалася…

Жiнка хоч i не знае, що там за криниця така, а зараз пожалкуе звичайненько:

– Отсе, – каже, – шкода ж кринички; i такечки зовсiм-таки засипалася?

– А як ми з батьком покiйним, було, ходимо – що там за вода була у тiй криницi – чиста, як сльоза!

I почне розказувати, як-то було за батька i як тепер настало…

Жiнка в його така була людина добра, така тиха, привiтна, ввiчлива.

Я не чула зроду-вiку мого од неi слова гiркого, не чула докору. Та й обличчя в ii було таке, наче от вона се тiльки з церкви божоi повернулася. Сивенька вже була, а хороша та чепурна, як тая лебедя.

Хазяiн був чоловiк кремезний i норовливий. Любив вiн дуже i жiнку й дочку, та хотiв, щоб слухали вони його, не питаючи, не озиваючись. Чи у господарствi, чи так, вiн сам за усе погадае, й помiркуе, i предiлить, а жiнцi тiльки скаже, коли треба. Вона ж завсiди, було, погодиться, як вiн схоче; вона усе прийма.

Була в iх дочка Катря… Ся не в матiр зародилася – палка, прудка дiвчина – трудно iй було батеньку коритись.

Було, як здвигне старий брови, стисне уста тонкi та блисконе оком своiм чорним – ми вже з панiматкою ледве дишемо, – одна Катря не боiться нiчого: питае його, та розпитуе, та суперечить, поки аж батько не покрикне: «годi!» – таким голосом, що й найсмiлiше у свiтi стихне… Пiсля того ще довго у Катрi личко горить i слiзки викочуються з очиць…

Хороша була та Катря.