Страшні люди

– Я вам що, курвочка якась, Михайло Михайлович? – Мов мала дитина говорила вона. – Та ще й при хлопцях. Якби один на один…

Вона загадково усмiхнулася йому.

– Зробимо один на один, немае проблем, – весело сказав Орлов, i вони разом розсмiялися, а за ними охоронцi та Мельник. Я дивився на дiвчину, i симпатii до неi випаровувалися. Черв’ячок унизу живота вгамувався.

Для виду Свiтлана ще трохи понадувала губки, а через хвилину на ii обличчi вже й не було натяку на образу. Вона знову сiла бiля мене, налила собi у стакан червоного вина, залпом випила i закурила.

Я мовчки спостерiгав за нею, але не сказав нi слова.

– Так, фокус не вдався, але не все втрачено, – Орлов повернувся до компанii. – Пацани, Света у нас буде виступати в iншiй програмi. Приведiть-но менi оту студенточку, що вчора вдень зiрвала плакат з Януковичем у нашому штабi. Та берiть ii тепленькою, в нiчнiй сорочцi. Ковдрою обгорнiть, щоб не замерзла! – Останнi слова вiн крикнув iм навздогiн, бо охоронцi, мов роботи, готовi були виконати будь-яку його команду.

І не лише тому, що iм платили. Здаеться, Орлов тiльки починав вiдкривати рот, а вони кидались виконувати будь-яке його доручення, з пiв-слова розумiючи його натяк на думку.

Це менi явно починало не подобатися. Спочатку я хотiв захистити Свiтлану вiд дурних посягань Орлова, але все владналося досить швидко, вирiшилося саме по собi, так що я i не встиг щось сказати. Інша справа, якби секретарка сама не вiдважилася покласти цьому край, я би щось сказав Орлову, зробив би потрiбний крок.

Тепер з цiею студенткою треба було щось робити.

– Слухай, Мiша, не дурiй, – сказав я начальнику штабу. – Зараз розбудять весь профiлакторiй, будемо потiм мати проблеми.

– Чого ти, Андрюха, – весело, майже по-дитячому забелькотiв Орлов, – трохи розважимося. Нам нема чого боятися. Тепер ми господарi життя. Янукович – наш президент!

Говорити про полiтику, яка менi остогидла, я вже не мав сил. Щось довести п’яному теж не було можливостi.

А бiгти за хлопцями, щоб зупинити iх i не доводити ситуацiю до абсурду, в мене не було бажання. Байдужiсть навалилася на плечi, мов важкий мiшок з цементом. Захотiлося спати, а ще бiльше – пiти додому.

Я махнув на все рукою i засiв за комп’ютер – порпатися в Інтернетi. Вiдключивши Верку Сердючку, зайшов спочатку на сайт obkom.net.ua. Повiдомлення були цiкавими, але не настiльки, щоб усмiхатися самому до себе. Я розумiв, що це алкоголь виходить iз мене.