Страшні люди

Вiдтак вiн задумав нову забавку, яких було багато упродовж усiх цих годин.

– Так, хлеба i зрелiщ! – П’яно-патетично вигукнув начальник штабу. Орлов, ще нiчого нiкому не кажучи про своi чудасii, став звiльняти стiл вiд пляшок i закуски. Дивний вогник свiтився у його очах. Члени штабу, теж нiчого не розумiючи, пiддалися цiй мовчазнiй командi, яка, зрештою, i не була озвучена, i стали допомагати Орлову. Зробити це було доволi важко, i дещо з напiвз’iденого та напiввипитого довелося просто поставити на пiдлогу, аби не заважало.

– Так, а тепер, пацани, Светку на стiл! – П’яно-злий голос начальника штабу стосувався охоронцiв Вiктора та Анатолiя. Не встигла тендiтна секретарка щось второпати, як дужi хлопцi буквально вирвали ii з крiсла i поставили на стiл. Дiвчина зашарiлася, хоча iй завжди подобалося бути в центрi уваги. Вона була в короткiй спiдницi, i я побачив червонi трусики на нiй. Внизу живота почав вставати на струнко зрадливий черв’ячок. Втiм, тепер вiн перетворювався на добрячого хробака.

– А тепер циганочку з виходом! – Командував Орлов, не сумнiваючись, що i ця його команда буде виконана.

Вiн iз жадiбнiстю самця тупо дивився на ii оголенi ноги, почав плескати у долонi, це пiдхопили й охоронцi, але тут трапилося щось незрозумiле. Свiтлана, якiй нещодавно виповнилося дев’ятнадцять, якось спантеличено глянула на Анатолiя, одного з охоронцiв, i, невесело усмiхаючись, сказала:

– Михайло Михайлович, перестаньте. Що я вам…

Здавалося, зараз трапиться щось страшне. Орлов побiлiв i щось шепотiв, нiби був несповна розуму.

Розгубленi охоронцi не знали, що робити. Свiтлана була рiшучою, як нiколи, i мовчки налаштувалася злiзати зi столу.

Ситуацiю намагався врятувати Сергiй Мельник, який був заступником начальника штабу i вiв усi юридичнi справи, що стосувалися виборiв:

– Светiку, дивись, якi в тебе гарнi нiжки, будь паiнькою, станцюй для дядi Серьожi.

Вiн говорив нiби добрим тоном, але за цим ховалась невидима погроза. Його слова мали зворотний ефект, i той, хто добре знав Мельника, здогадався б про це одразу.

Свiтлана рiшуче зiскочила на пiдлогу, i навiть охоронцi не встигли зорiентуватись, аби затримати ii, й пiшла до виходу зi словами:

– Що я вам, простiтутка якась, знайдiть собi iншу!

За цi слова, як за соломинку, аби остаточно не втратити свiй авторитет, вхопився Орлов. Тепер же вiн був сама люб’язнiсть. Пiдскочивши до секретарки, обiйняв ii за плечi:

– Светiку, ти що, образилась? Я ж хотiв просто повеселити публiку.