Чорт зна що. У кігтях Хапуна

І вчув Юра, начеб вiн розростався, мужнiв i доходив своеi сили. Старший на таемницю Гуцульщини, що цiлим тягарем лягла на його плечi, вирiвнявся Юра на цiлий рiст, його очi зажеврiли вогнем Святоi Ватри.

Старий сторож вiдiзвався:

– Тепер iди, Юро, додому, i вертатимеш до мене пiд старi гуцульськi роковi свята. Тодi будемо iх разом спроваджувати i над сивою стариною роздумувати. Як будеш у долинах, слухай отвертими вухами i гляди вiдкритими очима, приглядайся, чи пiзьма[19 - Пiзьма – кровна пiмста.] палае ще в яких родах, чи вже потахла зовсiм.

V

Вернувся Юра до гражди дiда, в якого був вихованцем i пильно заходився коло своеi роботи. Старий опiкун таки доглянув душевну перемiну, що наступила в Юри, чи то мiркуючи з очей, що дивним вогнем вигравали, чи то з тихоi задуми, що з неi не виринав молодик. З нескриваним подивом глядiв старий дiд на Юру, одного ж разу так вiдiзвався до нього:

– Юро, дитино моя срiбна та дорога, не можеш ти вже в мене сидiти як годованець, як мiй прибраний син.

Юра пробував переконувати опiкуна, але це не вдалося йому. Сам вiдчував, що всi статки, якi вiн досi стерiг i пильно-пильненько коло них ходив, якiсь чужi йому стали. Заходячись коло роботи, що ii все ж таки з рук не випускав, почував Юра нудьгу, яку розвiвав самотою.

І стариня йому якась дальша стала. Вiн любив далi i дiда, i бабу, але якось вже iнакше.

«Чим же ж вони е для мене? – думае не раз молодик. – Такими самими гуцулами, як усi иньшi, що я iх так дуже кохаю».

Чемнiсть Юри старий розумiв по-свому.

– Іди, Юро, про харч i майно не журися, iду будемо тобi посилати д’хатi, майно я вже тобi вiдказав. Наглядай лише час од часу за парубком i дiвкою, щоб не пленталися поза себе.

VI

Юра вернувся до своеi власноi хати i надходив деколи до опiкуна, що, як виявилося, сам добре доглядав i парубка, i дiвку так, що i маржина вчас була напоена та видоена, i сiна впорядку викошуванi.

В короткому часi завважив Юра, що поведiнка старого дiда неначе б удiлилася всiм довколишнiм сусiдам, навiть i подальшим гуцулам. Щоправда, вiн не помагав iм, нiякого зiлля iм не давав, все ж таки вiдчував, що держить гуцулiв у своiх руках i може iх провадити.

Сам собi здивувався, як вiн мiг вгамувати пiзьму двох первих братiв, яких бартки повисли над головами i врубувалися в тiло, мов у пень.