Чорт зна що. У кігтях Хапуна

– Миром вам, браття, – поздоровив Юра озвiрiлих легiнiв.

Пiднесенi топори застигли в повiтрi, пiд темним оком Юри вчулися обидва винуватi. Розпаленi бiйкою лиця ще бiльше запашiли й обвинувачення поплили рiкою.

Не вслухався Юра довго у те, що кидали на себе кревнi верстаки.

– Над лiсом вадитеся, бо кепсько вам записали у розписi. Та яке в тебе господарство, Петрику, таке i в тебе, Іванку. Розв’яжiть темний розпис та оба нарiвнi вживайте. Один бiльше вiд другого не врубае. А чи не шкода крови, що дармо зрошуе трави? Заждiть, недалекий той час, коли i без ваших рук будуть ii спускати, як воду з озера крiзь отворену клязву[20 - Клязва – рана.

Гасли гнiви, i Петро вiдiзвався, вiдвертаючи очi пiд поглядом Юри:

– Правду Юра каже. Нашi дiди не вирубали i ми не зрубаемо лiса. Давай руку, Іванку!

– Поцiлуймося, Петрику!

Кревняки стиснули один одному руки i розтиснули пiзьму в серцi, подякувавши Юрi, весело пiшли додому. Юра подивився услiд за помиреними i втiшився своiм дiлом.

Довго провадив своiми очима Юра обох спiвакiв, як вони скрилися за закрутом, обернувся i пiшов плаем догори. Нараз шибла йому думка в головi.

Як легiнi сходили мирно долiв, дивно уложилися iх бартки, спертi на плечах. Нагадували таемничий згад одвiрка його хати. Сторож Святоi Ватри вияснював йому недавно, що цей знак приносить щастя i вiдзначуе найсильнiших мольфарiв iз стародавнiх родiв.

Пригадуючи собi уложення барток, яких вiстря були звернутi у той самий бiк, доповнював Юра вияснення старого дiда.

Зломаний хрест – це знак спiльноi згоди. Вiд незапам’ятних часiв доховався вiн у нас i щастя нам приносить, якщо вiстря барток зверненi у дружнiх перегонах. Ломаний хрест – знак злагоди i вiйни.

Юра пустився бiгцем за легiнями, що розкотистим спiвом едналися з собою. Завернув обох до своеi хати i там, показуючи на таемничий знак i iх бартки, довго розказував iм про злагоду i пiзьму, що еднае i роздiлюе гуцульськi роди.

Мовчки слухали легiнi слiв, що розкривали iм таемницi стародавнiх часiв i стали невiдлучними товаришами Юри.

VII

Гуцульщина живе по-свому. Твердо вкопалися гори в землю, i хто зможе iх рушити? – думав не один, по короткiй задумi кидав знову оком за бiланею[21 - Бiланя – вiвцi.], якоi дзвiнок замовк у густому малиннику… І далi кождий жив по-свому: не шукаючи нiкого, не признаючи нiчого.