Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Найбiльше його в Чiвчинi стрiчали, як ходив мiж скелями. Певно, чорногорського зiлля шукав, бо примiвник з нього був перший мiж мольфарами.

– А ви, певно, пам’ятаете ще мого дiда Петра та його цiлу родину, – допитувався далi зацiкавлений Юра. – Менi навiть баба Катерина розказувала, що дедик iй про це оповiдав.

– Ая, з бабами бесiду тримав! Видиш, рiд Мартищукiв якийсь чудатий. Вiдколи я пам’ятаю, завжди родився тiльки один син. Твiй дiд був одинак, дедя одинак i ти також. Але певно, що цiлий рiд один iз найстарших.

Видно те було й по твому дедиковi: що то за кучерi мав краснi, який хiд рiвний, яку поставу бутну i певну!

Та Юрi це нецiкаве, вiн питаеться про своi таемницi:

– А що значить той закривлений хрест коло дверей?

– Не знаю. Раз хтось запитався дедика, той вiдповiв iз усмiхом, що вiн так iз старости перекривився. Але зараз потiм споважнiв i не говорив нiчого бiльше.

– А чому нiхто собi таких хрестiв не робить?

– Та це нiкому й на гадку не припливе. Та навiщо? Незрозумiлого нiхто не робить, а хто його зрозумiе?

Незадоволений Юра з розмови з дiдом i загадуе сам розкрити таемницi, що не дають йому спокою.

Яким способом? Та ж на Йвана, на Купала, папороть цвiте, хто ii цвiт зiрве – перед тим усi таемницi отвираються: про що пташки спiвають, як трава росте, в котрих мiсцях скарби горять i чистяться.

Нiкому про це не говорить Юра нi слова, мовчки рахуе днi, коли сонце пiдiйметься якнайвище i передодень Івана надiйде, а тим часом нiби ненароком розпитуеться у знайомих, де найбiльше папоротi росте.

– Над головицею[17 - Головиця – виток рiки.] Бiлоi Рiчки я найбiльше надибував, – каже Йван Жикалюк, що вертав саме з полонини.

«Там я своiх таемниць буду шукати», – подумав Юра i на три днi перед Іваном Купалом прилучився до гурту людей, що йшли у Скупову по бриндзю.

Ще сонце не заходило, Юра вже розглянув добре чагарник, в якому йому доводилося ночувати. І дiйсно Іван Жикалюк не прибрiхував: товстi корчi папоротi засiяли густо цiлий лiсок зеленими пугарами, аж радiсно стало Юрi.

Радiсно? І радiсно i страшно. Папоротин цвiт i чортiвськi збитки обертом перемiшувалися в головi Юри. Але вертатися не буде.

Серед найгустiшоi папоротi вигiдно розсiвся Юра й очiкував ii розцвiту та наiзду чортiв, що прийдуть видурювати цвiтку вiд нього, щоб вiн не став великим мольфаром.

Сонце капнуло за гори, сумерк пiдкрався з темних пропастей в чагарник i прислонив очi Юрi. Разом iз сумерком проповз сон i Юра так захотiв спати, аж страх.