Чорт зна що. У кігтях Хапуна

Та хоч старенький дiд сокотив новоприбраного сина, як ока в головi, Юра не знаходив спокою на новiй батькiвщинi. Вдумувався в уриванi слова покiйного дедика, старався iх зрозумiти, та нiяк не мiг. Неясна сила тягнула його до власноi хати. І прийде вiн, бувало, на власне обiйстя, оглядае хату, нишпорить по кутах, розкопуе попiд пiдвалинами, заглядае пiд дах. І нiчого не знаходить.

Не раз говорить голосно до себе, здивований своею цiлоденною роботою: чого я шукаю? Нiчого я сам не поставив, не загубив, дедик великих гараздiв не мав, щоб iх аж закопувати, а мене гейби щось заставляло до роботи.

Навiщо я зроблюю собi руки по лiктi?

Сумний i розчарований вертався назад до своiх прибраних родичiв, за якийсь час знову ж йому туск серце стискав i вiн знову, пiдбадьорений незрозумiлою силою, шукав чогось коло опущеноi хати.

Найчастiше приставав коло одвiрка, на якому був вирiзьблений хрест iз рiвними, але прямо заломаними при кiнцi раменами так, що один кiнець другого доганяв. Хоч розглядався за таким знаком на иньших хатах, нiде його не знаходив.

– Що вiн мае значити? – роздумуе Юра, стоячи коло нього. Почорнiлий зi старости ковбок давав пiдставу догадуватися, що його впущено в стiну, бо хоч як старо виглядала хата, вiн видавався ще старшим.

Хто його принiс i тут впустив? Звiдки принiс? Таемниця.

– Чому дедик про цей знак нiколи не говорив? А може? Та ж перед смертю з усiеi сили намагався щось сказати, заки вона розчавила його гливкою стопою. Що хотiв дедик сказати? Знову – таемниця.

І чого хоче той безглуздий крик душi, що жене до опущеноi хати шукати невiдомого?.. Безглуздий?!

Немае вiдповiдi.

Шукае Юра вiдповiдi на своi питання у прибраних родичiв.

– Чи не могли би ви розказати що про мого покiйного дедика? Як вiн жив, що робив i що розказував про себе? Як я пригадую собi його, гейби мряка менi очi прикривала.

– Небагато про нього i можна сказати, – вiдiзвався дiд iз печi. – Жив, як i кожний з нас, стародавнiх гуцульських звичаiв строго придержувався, але що робив поза простою роботою – важко сказати.

А мусiв щось робити, бо завжди задуманий ходив. Хоч багачем не був, то велико стояв у людей. Щось такого було в його поставi, що як десь показався, – зараз люди йому дорогу робили. Найбiльшi дуки першi його поздоровляли, хоч вiн цього не забагав.

– А чи вiдходив вiн часто вiд хати?

– Хiба пiд роковi свята пропадав десь на цiлi тижнi. Переказували люди, що стрiчали його пiд Марiшевською, то на Лудовiй, то коло Стога.